"Коли актори кажуть, що слава їх не цікавить, це неправда. Амбіції завжди є, а якщо їх немає — нічого йти в цю професію"

У відомого українського актора Віталія Борисюка доба має як мінімум 48 годин. Саме таке враження складається, коли слухаєш, як він розповідає про свої будні. Репетиції, вистави, гастролі, зйомки в кіно, виступи на концертах, а між тим – і футбол, і бокс, і катання на лижах чи автомобільні гонки… І при цьому він встигає бути в курсі справ старшої доньки, молодшій допомагає пережити непростий період дорослішання, а для дружини, актриси Ольги Сумської, не перестає бути люблячим і турботливим чоловіком, та ще й смачними стравами своє сімейство балує.

Борисюк із вдячністю згадує роки роботи у двох столичних театрах поряд з корифеями української сцени; радіє тій свободі, яку дав йому театр антрепризний; мріє спробувати себе в якості режисера, а ще – знятися у хорошому повнометражному фільмі.

«Обидві мови для мене – рідні»

– У Фейсбуці ви пишете деякі свої пости російською, деякі – українською. А якою мовою ви думаєте?

– Ніколи над цим не замислювався. Для мене обидві ці мови – рідні, я легко переходжу з української на російську і навпаки, і навіть не помічаю цього переходу.

Що цікаво: деякі жарти найкраще вдаються українською, бо російською так не скажеш – слів підходящих не підбереш. А дещо – навпаки, тільки російською можна сказати, дослівного перекладу просто не існує.

У мене в Росії багато родичів. У Санкт-Петербурзі похована рідна тітка моєї мами, з якою вони були однолітками – тоді жінки нерідко народжували по 14-16 дітей, і траплялося й таке, що діти та онуки були одного віку. До речі, по лінії тітки Віри ми родичі зі знаменитим російським письменником Шолоховим.

До театрального інституту Віталій Борисюк вступав потайки від батьків

Розкажіть трохи про своїх батьків: звідки вони родом, хто за професією?

– Мама була конструктором-модельєром верхнього чоловічого одягу, шити вона почала ще з 14 чи 15 років. Закінчила Київський технікум легкої промисловості, яким керував знаменитий снайпер Зайцев, котрий під час Великої Вітчизняної війни знищив 225 ворожих солдатів, у тому числі 11 снайперів. Батько – аграрій, навчався у сільськогосподарській академії. Закінчував свій трудовий шлях на посаді начальника об’єднання «Укрсільгоспосвіта», тобто керував усіма аграрними навчальними закладами країни.

А родом батьки з Житомирщини: мама – зі старовинного міста Коростень, тато – з невеличкого села Підостапи Лугинського району. Коли я був малий, мене в те село відправляли на все літо, і саме там, мабуть, зародилася моя любов до співу. Прадід Авраам дуже гарно співав, до того ж керував церковним хором і ще двома сільськими хорами. Та й бабуня любила і вміла співати. Досі згадую, як сходилися до хати жінки та сідали вишивати, а щоб не нудно було, заводили пісню, куплетів так десь на 40… У селі й театр аматорський був. От я і ріс серед цього всього – слухав, дивився і всотував.

А від мами передався хист до малювання: я пробував писати олійними фарбами, а ще скульптурки невеличкі ліпив… Нещодавно знайшов свій зошит зі студентських часів, то там половина сторінок – у начерках: зображував однокурсників і викладачів. Причому малював не карикатури, а портрети, і нерідко вдавалося вхопити і передати найхарактерніші риси. Зараз, на жаль, часу на малювання не вистачає.

– Звідки ж у вас тяга до акторства?

– У шкільні роки я після уроків пропадав у кінотеатрах, міг дивитися по два-три фільми на день. Моїми кумирами були Бельмондо, Делон, Габен, Рішар. З італійського кіно найбільше любив фільми Вісконті, Фелліні. І те, що відбувалося на екрані, ставало частиною мого життя – я в своїй уяві був там, серед героїв цих акторів.

У друга мого однокласника, Юри Крітенка (зараз він театральний режисер), батько був актором театру імені Франка, а мама – балериною, і ми частенько ходили на вистави з їхньою участю. Та й у школі нам організовували походи в театр: от проходимо за шкільною програмою якийсь твір, а потім нас ведуть на спектакль, поставлений за ним. Було дуже цікаво, адже коли читаєш книжку, в уяві вимальовується щось своє, а в театрі тобі показують інше бачення цього ж твору.

Я співав у шкільному ансамблі – до речі, разом з ученицею паралельного класу Лолітою Мілявською (тоді вона ще була Лолітою Горелик). Освоїв гітару, ударні інструменти. А потім усе це вилилося в бажання піти в артисти.

Проміняв закордонні відрядження на сцену

– Актором вирішили стати відразу й остаточно чи були ще якісь варіанти?

– Я маю незакінчену технічну освіту – два роки провчився у політехнічному інституті. Потім перевівся на вечірнє навчання, відслужив в армії. Після демобілізації працював у інституті електрозварювання імені Є. О. Патона, в лабораторії Юрія Ланкіна, де виготовляли різні експериментальні прилади. Там я освоїв електронну техніку, що мені дуже пригодилося пізніше, коли я вчився працювати з комп’ютерною музичною технікою.

І все ж мрія про театральну сцену не покидала мене. Мама, правда, була проти того, щоб я міняв професію, адже робота в лабораторії була серйозною і перспективною. Наші співробітники ще тоді, в радянські часи, бували у тривалих закордонних відрядженнях, об’їздили півсвіту, могли у Японії чи Америці по року працювати. Але я відважився – подав документи до театрального інституту, а батькам сказав, що вступаю до художнього. Вступні іспити здав на п’ятірки – і став студентом. Мама, коли взнала правду, довго ображалася…

Грати на гітарі Борисюк навчився ще у шкільному ансамблі

– Ви якось сказали, що українському актору, щоб заробити на пристойне життя, доводиться бути «багатоверстатником». Скільки «верстатів» зараз у вашому особистому «цеху»?

– Основа – це, звичайно, театр. Для мене це взагалі святе місце, база всього. Знімаюся в кіно – то вже інший жанр, там доводиться трохи в інший спосіб включатися і проживати життя своїх персонажів. З дружиною Ольгою організував і провів немало корпоративів. Пишу пісні, з якими потім виступаю на концертах. Був телеведучим на кількох телеканалах.

Зараз мене дуже цікавить режисура. В антрепризних спектаклях, які ми зараз ставимо, я пробую себе в цій справі. Приміром, у виставі «Боїнг-Боїнг» я сам вимальовував і режисирував життя свого персонажа. А при підготовці спектаклю «Сублімація кохання», де я граю з Ольгою Сумською та Євгеном Паперним, я підбирав музику, знаходив якісь ефектні ходи, тобто теж виконував частину режисерської роботи.

Мрію, звичайно, поставити сам якусь п’єсу від початку до кінця. Хочеться, щоб це було щось схоже на мюзикл – можливо, не мюзикл у чистому вигляді, але обов’язково з музичними номерами. Головне – знайти підходящий матеріал, який мені цікаво було б поставити. Я і сам пишу і музику, і вірші, але для цього потрібне натхнення, а так щоб сісти і написати, бо треба, я не можу. Є, звичайно, професіонали, які можуть на замовлення написати вірші, але те, що йде від серця і народжене натхненням, сильніше впливає на людські серця.

На сцені актор “відключає” сторонні думки і живе лише грою

Стаціонарний театр – це рабство

– Чи працюєте ви у якомусь стаціонарному театрі?

– Ні, зараз я зайнятий виключно в антрепризі. Стаціонарний театр – справжній, академічний – це чудова школа. Я пройшов цю школу і дуже вдячний долі за те, що довелося працювати поруч з великими акторами, відомими не лише в Україні, але й на весь колишній Радянський Союз. Але в той же час стаціонарний театр – це, загалом, рабство. Актор повністю залежить від режисера, він повинен мати колосальне терпіння, повинен уміти чекати. Однак часом терпіння не вистачає, актор зривається, і алкоголь робить свою чорну справу…

Я – людина вільнолюбна, не терплю насилля над своєю душею. Антреприза дає свободу, тут немає занадто жорсткої дисципліни, диктату. Проте є і свої мінуси. Стаціонарні театри дотуються державою, і якщо вистава не дуже вдало йде, то якісь фінансові моменти компенсує держава. Ще є такий термін – «баласт театру», тобто актори, котрі з якихось причин не грають, але отримують повну зарплату. В антрепризі цього немає, тут скільки глядачі в касу заплатили – стільки ми гонорару й отримаємо. Так що це прямий стимул грати якнайкраще. І, до речі, чимало акторів зі стаціонарних театрів охоче працюють у вільний час в антрепризі – адже це «жива» копійка.

В антрепризі я граю те, що мені подобається, до того ж із людьми, з якими приємно це робити, яких я знаю і розумію з півпогляду. Тому й вистави виходять цікаві. У нас на всіх спектаклях – аншлаг. З «Сублімацією кохання» ми об’їздили всю Західну Україну, дали вісім спектаклів у Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях… Цю п’єсу, до речі, ми граємо російською, але коли матеріал цікавий і гра акторів на належному рівні, ніхто на мову не звертає уваги. Взагалі, на мою думку, мовне питання у нас штучно роздуте і використовується у політичних цілях, щоб відвертати увагу людей від нагальних потреб.

Звичайно, українські твори ми будемо грати українською. А зараз, йдучи назустріч побажанням глядачів, збираємося одну п’єсу перекласти українською, бо в деяких маленьких західноукраїнських містах до цього відносяться дуже ревно.

«Фаст-фуд» у культурі псує смак молоді

– Як ви ставитеся до введення квоти на україномовні пісні на радіо?

– Пісні мають бути якісними, це стосується і музики, і – особливо – текстів. А зараз в ефір хлинув потік пісень, де слова – українські, але заримовані абияк, зляпано все це нашвидкуруч, що називається, на коліні, і тому дратує мене невимовно. Адже мені є з чим порівнювати: візьміть, наприклад, пісні Миколи Мозгового – це ж справжня поезія! Та йому за одну тільки пісню «Мій рідний край» пам’ятник треба ставити!

Мені близька творчість Гайтани, гуртів «ВВ» і «Брати Гадюкіни» – у них органічно поєднані тексти і музика, це все справжнє. А оте, що зараз ллється з радіоефіру – штучне і неякісне. Врешті-решт воно, звичайно, відпаде, люди слухатимуть те, що «чіпляє» їхню душу і серце.

Але нинішній «фаст-фуд», який панує і в музиці, і в кіно, небезпечний для дітей, бо може викликати відторгнення і відбити охоту до всього українського взагалі. Якось ми проводили майстер-класи, на яких були присутні сотня чи півтори дітей, і я запитував, хто їхні кумири в українській музиці та кіно. І мене дуже вразило, що українських імен діти практично не називали, а більше вихваляли американців. Так що у кращому випадку засилля несмаку заставляє дітей обертатися у бік якісного закордонного продукту, а в гіршому – псує смак, адже дехто врешті може почати сприймати отой «фаст-фуд» як норму.

Під час виступів актору доводилося стикатися з явищем “енергетичного вампіризму”

– Вірші, які ви пишете, використовуєте виключно як тексти для пісень чи, може, випустите якось збірку поезій?

– Ні, про збірку не замислювався. Мені більше подобається класти свої тести на музику – тоді зразу видно, чого вони варті. Заспіваєш пісню, люди хвалять – значить, вийшло класно.

На жаль, я ще не пробував писати українською. Хоча є кілька пісень, в яких куплети писали одні люди, а приспів вигадував я. Так було з піснями Євгена Рибчинського, Петра Маги – я переробляв приспіви на свій смак, і автори були не проти.

Маму оперували, а ми в цей час грали в комедії

– Як акторам вдається тримати на виставах потрібний градус емоцій? Адже кожен спектакль іде по кілька десятків разів, репліки, мабуть, завчені до автоматизму. Не буває такого, що промовляєте свій текст, а в голові крутиться: «Оце треба сьогодні машину з ремонту забрати…»?

– Якщо актор на сцені починає думати про такі речі, це ознака його непрофесійності. Глядача не цікавлять твої побутові негаразди чи те, що ти вийшов на сцену з високою температурою, або в тебе щось болить і ти взагалі тримаєшся тільки завдяки таблеткам. Адже глядач прийшов на виставу для того, щоб отримати заряд емоцій, а можливо, і пережити своєрідний катарсис. Тому актори на час вистави «відключають» усі сторонні думки.

Ось вам приклад: торік Олиній мамі, моїй золотій тещі, робили операцію на серці. Операція була дуже складною, тривала вісім годин. А ми в цей час були у Харкові, давали комедійну виставу. Уявляєте наш стан душі на той момент? Але тут вмикаються професійні навички, і ти на сцені забуваєш про все і живеш тільки грою. Потім уже, коли повернулися у гримерну, нахлинули емоції, переживання: що там, як, чи все благополучно?

“Медведь и предложение”, спектакль по пьесам А. П. Чехова. Борисюк в главной роли помещика Григория Степановича Смирнова

– Ви знімаєтеся у кримінальних серіалах, а тим часом мрієте зіграти у хорошому комедійному фільмі. Чи є вже підходящі пропозиції?

– Ні, поки що немає. Взагалі-то це мрія кожного досвідченого актора – знятися в шикарному повнометражному фільмі, чи то в комедії, чи в драмі. На жаль, ті серіали, ролі в яких зараз пропонують, до рівня європейського чи американського кіно не дотягують, але актори вимушені зніматися в цих мильних операх. А куди подінешся – треба ж за щось жити, годувати сім’ю, ростити дітей.

Не вірте тим, хто каже, що байдужий до слави

– Часто говорять про енергетику глядацького залу. Це явище дійсно існує? І чи завжди ця енергетика позитивна?

– Безумовно, така енергетика існує реально. Я вірю також в існування енергетичних вампірів. Розкажу про цікавий феномен, з яким я не можу розібратися. Ми нерідко проводимо корпоративи або беремо участь у концертах. І ось що я помітив: часом аудиторія невелика, чоловік 100-150, і наче все йде добре, море оплесків і квітів – а наступного дня відчуваю себе якимось зомбі, ніби з мене хтось випив усю енергію, немає сил ні на що, хіба що лежати і музику слухати. А буває, що виступаєш перед величезним натовпом (так було, наприклад, у Харкові, де ми виступали на найбільшій у Європі площі, і вона була повністю забита людьми, їх було майже півмільйона), тобі вдається встановити контакт із глядачами і тримати їхню увагу, ти кайфуєш від цього і настільки заряджаєшся від них, що потім ще кілька днів тебе не покидає піднесення.

Між іншим, десь у цій області і криється причина того, чому деякі актори не можуть полишити свою професію і чому дехто заливає свої творчі невдачі алкоголем. Адже якщо актор хоч раз відчув, що таке шалений успіх на сцені, це стає для нього своєрідним наркотиком. Він від цього вже ніколи не відмовиться і буде з усіх сил старатися працювати якнайкраще, щоб знову отримувати енергетичний заряд в обмін на ті позитивні емоції, котрі він дарує глядачеві, який шаленіє від цього.

Тому коли актори кажуть, що слава їх не цікавить, це неправда. Амбіції завжди є, а якщо їх немає – нічого йти в цю професію. Бо якщо ти не прагнеш, щоб глядач тебе полюбив, то й творчість твоя глядачеві цікава не буде.

Гірські лижі: і страшно, і захоплююче

– Ви займаєтеся кількома видами спорту, але на регулярні заняття, мабуть, часу не вистачає?

– Намагаюся знаходити час, бо спорт допомагає підтримувати хорошу фізичну форму. Влітку граю у футбол у клубі «Маестро», в нього входять в основному естрадні виконавці – і молоді, і знані, наприклад, Віктор Павлік. Із задоволенням граю у великий теніс. Два-три рази на тиждень ходжу у боксерський зал – це найкращий спосіб зігнати зайву вагу. Ще люблю влітку поплавати, на велосипеді катаюся, іноді в залі «залізо» тягаю. А взимку до цього всього обов’язково додаються гірські лижі. Неодноразово брав участь у змаганнях, призові місця займав. Дуже люблю цей вид спорту, катаюся, доки сніг лежить.

Аня, молодша донька зіркової пари, гарно співає, а ще – знає англійську так, що батько аж трішечки по-доброму заздрить їй

– А не страшно?

– І страшно, і падав досить відчутно не раз, але продовжую кататися, бо коли ти на швидкості майже 130 км/год входиш у віраж – це незрівнянні відчуття… А після того думаю: «Боже, що я роблю?! Тут же ніяких огороджень немає, а на такій швидкості врізатися в якесь дерево – це ж гаплик!». Але то я потім так думаю, а коли лечу з гори – ніяких думок, чистий драйв.

Автоспорт люблю. На треку поганяти – велике задоволення. Своєї машини такої, правда, не маю, то часом друзі дають покататися. Але ганяю тільки на треку, на дорозі ніколи не лихачу.

У школі я вісім років грав у хокей. Зараз можу з дитиною взимку на ковзанах покататися, а влітку – на роликах.

Проте найулюбленіший відпочинок – це все-таки гірські лижі. Я все своє сімейство на них «присадив» – і Олю, і обох дівчаток. Не розумію я тих людей, які взимку їдуть десь у жаркі країни, щоб повалятися біля моря на пісочку. Та я б на тому пляжі і дня не вилежав! Коли я знаю, що десь лежить сніг, який так весело хрустить під ногами, що є траса, по якій можна промчати – я це ні на які теплі краї не проміняю.

– Недавно ви з дочкою Анею посадили в Маріїнському парку дубок. А як ви взагалі ставитеся до садово-городніх робіт? Дачу маєте?

– Дача є у мого батька. Сільське господарство – його рідна стихія, тож він постійно чимось зайнятий як не в садку, то на городі. Раніше ми збирали там багатий урожай вишень – вистачало і наїстися досхочу, і заморозити, а тоді взимку пекли пироги зі своїми вишнями. Коли Аня була зовсім малою, ми її влітку на пару тижнів віддавали до батьків на дачу. Тоді ще жива була моя мама, і вони з Анею удвох поралися на грядочках. Дитині було дуже цікаво: нахилишся – а там полуничка під листочком сховалася! Або малинку прямо з куща зірвати – це ж здорово!

Зараз ми дуже рідко на дачу навідуємося, часу бракує. Але мріємо про власний заміський будинок – щоб подалі від суєти, поближче до природи.

Готував для дочок супчики

– Ви якось похвалилися, що ваша фірмова страва – пиріг з вишнями. А що ще вмієте і любите готувати?

– Приготувати я можу що завгодно, навіть досить складні страви. Коли доньки були маленькими, я для них варив супи-пюре: і м’ясні, і овочеві. Можу вранці для дитини приготувати звичайні млинці або вівсяні панкейки. Кулінарні здібності у мене від мами, вона дуже гарно готувала, і деякі її рецепти у мене досі збереглися. Мені добре вдаються і м’ясні страви, і рибні, роблю все на око і виходить смачно, але моя дружина займається цим частіше і готує просто приголомшливо.

До речі, 90% страв, рецепти яких увійшли до Олиної книги «Готуємо разом», ми готували вдома, я їх дегустував і потім робив фото, і всі ці фотографії увійшли в книгу. Потім чимало знайомих телефонували нам і дякували за детальні рецепти. Дзвонить якось товариш, якому я цю книгу подарував, і каже: «Віталя, моя жінка нарешті готувати навчилася – зварила такий борщ, як твоя Оля! Як я тобі вдячний!».

Я дуже люблю солодке, тому раніше часто готував десерти, але зараз намагаюся ними не занадто захоплюватися, бо ж там стільки калорій…

Взагалі-то тепер є багато закладів, де можна скуштувати чогось смачненького, але такого пирога, як у мене, не роблять ніде, це – ексклюзив! У нас він з’їдається миттєво, за останні шматки мало не б’ємося, а найостанніший шматочок чесно ділимо між усіма.

Для Віталія Борисюка актриса №1 – його кохана дружина Оля

– Ані вже 15 років, мабуть, уже замислюється, ким бути. Якщо ваша дочка обере професію, яка, на вашу думку, зовсім їй не підходить, як ви вчините: станете її відмовляти чи промовчите?

– Буду мовчати, нехай сама вирішує. До точних наук, наприклад, у неї хисту немає, зате у неї абсолютний слух і чудовий тембр голосу. Аня ходила в музичну школу, співала там у дитячому хорі «Дорадо», була солісткою, хотіли навіть записувати диск з її голосом – чотири чи п’ять італійських пісень. Потім вона ще джазом захопилася, займалася у джазовій студії. Але сольфеджіо відбило у неї всяку охоту до співу. Може, через деякий час це пройде і вона знову повернеться до цього заняття.

Ані легко даються іноземні мови – англійська, французька, італійська. Ми це її захоплення заохочуємо, адже в житті воно може дуже згодитися. Якби я знав англійську так, як вона, то хтозна, де б я зараз уже знімався…

У доньки зараз взагалі нелегкий період. Настає пора, коли треба вже брати на себе відповідальність – хоча б за ті ж екзамени, ЗНО, – а я бачу, що їй хочеться ще хоч трошки побути у безтурботному дитинстві. Часом Ані здається, що ми їй замало уваги приділяємо, що її хтось ображає… Це минеться, у нашої старшої, Тоні, це тривало два роки, а потім вона сама сміялася, згадуючи той період, – але це треба пережити.

Тоня з професією не відразу визначилася. В театральний інститут іти вона спочатку не хотіла. Вступила в Академію мистецтв, стала мистецтвознавцем, експертом з антикваріату. А потім таки вирішила стати актрисою – і вступила до Театрального інституту імені Бориса Щукіна. Зараз вона вже грає у театрі імені Вахтангова.

Любов та згода – і жодних «головнокомандувачів»

– У вашому подружжі є «головнокомандувач» чи ви все вирішуєте разом?

– Якісь серйозні рішення приймаємо, звичайно, разом. Буває, що такі рішення довго народжуються, але все-таки до згоди приходимо. А що стосується побутових проблем, то я зазвичай беру на себе прибирання і всякий дрібний ремонт: можу і стільця полагодити, і електроприлади відремонтувати. Ну а якщо вже трубу прорве, то, звичайно, кличемо майстра.

– Що ви найбільше цінуєте у своїй дружині?

– Оля для мене – найкрасивіша жінка на світі і найрідніша людина. Ціную її безмежне терпіння, але насамперед – її почуття до мене. Бо любов – це те, що тримає нас на світі. Тисячі письменників, художників, режисерів пробували у своїй творчості розібратися, що ж таке кохання, але ніхто не може пояснити цього до кінця. Я знаю одне – це стан, який не має закінченості, це дар Божий, дар Всесвіту, і якщо спробувати виразити наше кохання формулою, то вона буде такою: Оля + Віталій = нескінченність.

І ще: для мене Оля – актриса №1. І нехай хтось спробує переконати мене, що це не так!

Автор: Людмила Бойко

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии