Народний артист України Віктор Павлік готує неймовірний сюрприз. Його прихильники зможуть почути нові версії найвідоміших хітів співака в рамках проекту PavlikOverDrive.

Артист об’єднав у гурт однодумців-музикантів: Валерія Ліхачова, Іллю Чемериса, Олексія Івченка, Віталія Перепелицю, Бориса Таршиса та Євгена Іванова, аби згадати все і відтворити популярні українські пісні у новому форматі. Для вузького кола шанувальників програму вже презентували 18 квітня у київському клубі «Атлас».

Про нове амплуа, творчі плани, ексклюзивний байк – такий, як у Бреда Піта, та про те, чому виконавець не вважає себе зіркою, ми говоримо з Віктором Павліком в ексклюзивному інтерв’ю для журналу PERSONA.TOP.

Артист об’єднав у гурт однодумців-музикантів: Валерія Ліхачова, Іллю Чемериса, Олексія Івченка, Віталія Перепелицю, Бориса Таршиса та Євгена Іванова, аби згадати все і відтворити популярні українські пісні у новому форматі

 – У чому фішка рок-проекту PavlikOverDrive?

– Я об’єднав своїх однодумців, і ми зробили добротну програму тривалістю 75 хвилин. Готували її протягом року. Зібрали найпопулярніші мої пісні і виконали їх у стилі поп-хард-рок – тобто поєднали різні музичні стилі.

Досі згадується, як ми працювали в Тернопільській обласній філармонії. Це було у 1993-94 роках, я був ще з довгим волоссям, патлатий-волосатий і грав у гурті «Анна-Марія». Ми були тоді популярними, нас любили. Зараз ми новою командою плануємо підкорювати нові вершини і працювати, адже виходить усе дуже драйвно і кльово.

– Коли пісні PavlikOverDrive почує широка аудиторія?

– Новий проект ми ще не викладали в інтернеті. Покажемо все у вересні – і на телебаченні, і в мережі. Також, можливо, випустимо диск із найкращими піснями.

Все більше і більше з’являється хорошого матеріалу на радіо та телебаченні. Дивлюся музичні телеканали, зокрема М2 – він майже повністю вже україномовний

 – Чи відчуваєте ви, що російської попси в нашому радіоефірі стало менше?

Звичайно. Тут є два моменти: по-перше, мене стало більше в радіоефірі, а по-друге, взагалі хорошої добротної української музики стало більше, особливо на тих радіостанціях, що я слухаю: «Релакс радіо», «Ренесанс», «Лаунж ФМ».

Приміром, на «Лаунж ФМ» уже майже все звучить українською мовою, там і музика якісна, і звук фірмовий, такий, що не підкопаєшся. Я тільки на середині пісні вже розумію, що вона українською мовою.

Все більше і більше з’являється хорошого матеріалу на радіо та телебаченні. Дивлюся музичні телеканали, зокрема М2 – він майже повністю вже україномовний. Дуже радий, що в ефірі звучать пісні багатьох хороших колективів, причому не тільки відомих, як-от «Антитіла», «Друга ріка», «Океан Ельзи» та інші, а й молодих українських гуртів з гарною українською музикою. Це позитивні зрушення, корисні для нашої української культури та мистецтва, і з кожним днем ситуація тільки покращується.

«Аби українці заговорили українською, мають змінитися покоління»

 – Що ще можна зробити на рівні держави, аби українська мова та українська культура стали переважати?

– Вважаю, що більше абсолютно нічого не потрібно. Цих введених квот більш ніж достатньо, щоб поставити мету і співати українською мовою. Тут держава вже нічого зробити не може для того, щоб більше українського звучало на радіо. Залишається тільки виготовляти якісний матеріал: писати гарні пісні, хіти, робити вдалі аранжування, якісний звук. Тобто необхідно створювати якісні композиції, і їх обов’язково будуть транслювати.

– Через скільки років, на вашу думку, українці почнуть масово розмовляти українською?

– Насправді це дуже складне питання, бо все залежить від свідомості кожної людини. Повинно пройти немало часу, покоління мають змінитися: одне чи два покоління має вимерти і одне-два покоління має народитися, вирости і виховатися в україномовному середовищі.

Наприклад, сьогодні ще буває так, що ти розмовляєш українською, а тебе просто не розуміють. Я цього не засуджую, адже людина не навмисне так чинить – вона просто народилася та виховувалася у російськомовному середовищі. Вражає інше: наприклад, поїхати на рибалку чи ще щось зробити – це для людей легко, це їм в кайф. А знайти час, щоб сісти і вчити мову держави, в якій живеш, чомусь не можуть – для них це не принципово. Тому має минути час, років 10-15, поки люди почнуть змінюватися.

Одне чи два покоління має вимерти і одне-два покоління має народитися, вирости і виховатися в україномовному середовищі

– Чи стало більше українців розмовляти українською?

– Покращення є. Маю безліч прикладів – дуже багато моїх друзів, які раніше говорили російською, тепер розмовляють українською. Серед них є і представники інших національностей. Наприклад, мій друг-байкер, вірменин. Він усе життя розмовляв російською, а рік тому перейшов на українську. І що б йому не говорили – хоч кілок на голові теши, як кажуть, – він все одно говорить українською. Ось така принципова позиція.

– А наскільки принциповою є ваша позиція у питанні мови?

– Знаю кілька мов, і якщо знаходжуся в колі людей, котрі спілкуються російською мовою, то не буду вперто їм нав’язувати своє і говорити українською, а «переключуся» так, як їм зручно. Чи якщо моєму співрозмовнику легше розуміти російську і спілкуватися нею, то, звичайно, я перейду на російську. Російська – одна зі слов’янських мов, і за багато років так уже склалося, що вона стала на якийсь період домінуючою.

«Треба вміти щиро радіти за інших навіть у шоу-бізнесі»

– Ви дуже компанійський. Таке враження, що Віктор Павлік дружить зі всіма. Чи можлива справжня дружба, коли мова йде про шоу-бізнес?

– Дружба – це дуже тонке питання. Товаришую я зі всіма. Але не можу сказати, що в шоу-бізнесі у мене є настільки близький друг, що ми разом ходимо в кіно, в ресторани, їмо разом чи ще десь зустрічаємося. Хоча з будь-якою людиною з українського шоу-бізнесу, яку я знаю і яка знає мене, можу зустрітися, пообідати і поспілкуватися.

Шоу-бізнес – це здорова конкуренція. Це не боксерський поєдинок чи бій гладіаторів

Щоправда, я-то завжди знайду час, а от чи співрозмовник його знайде – це питання. Зазвичай часу дуже бракує. Але є набагато вищі речі – духовні, на відміну від цієї всієї суєти. І чим старшим ти стаєш, тим більше це розумієш.

Шоу-бізнес – це здорова конкуренція. Це не боксерський поєдинок чи бій гладіаторів. Та навіть футбол не можна прирівняти до цього… Бо спорт – це боротьба, де дві команди між собою змагаються, аби здобути перемогу, і вони в ключові моменти ледь не ненавидять один одного. А в шоу-бізнесі все не так. Я, наприклад, намагаюся себе так налаштовувати, щоб уміти радіти за перемоги своїх колег по цеху. Тобто якщо в когось виходить успішна нова пісня чи новий кліп, то хтось, може, собі лікті кусає від заздрощів: «От, а в мене такого нема». А я вже навчився собою володіти – навпаки, це спонукає мене самого робити добрі справи, писати нові пісні та записувати нові відео, щоб не відставати. Бо коли навіть кажуть: «Я тобі заздрю білою заздрістю», то це смішно, адже будь-яка заздрість є гріхом. Треба вміти радіти за удачі, перемоги та успіхи не лише друзів, а й усіх людей.

«Я не зірка. Зірки – на небі»

– Ви в свої 51 рік можете похвалитися не лише успішною сценічною кар’єрою, а й сімейним щастям. У вас троє дітей, двоє внуків. Який він – секрет сімейного щастя? Яка формула?

– Немає ніякої формули. Щастя якраз у тому, що в мене є троє дітей і двоє онуків. Це моє найбільше багатство. А ще є армія людей, які люблять слухати мої пісні. Не люблю слів «прихильники» і «фанати». Так само не люблю, коли називають зіркою, адже зірки – на небі.

Для мене взагалі зірка єдина – Віфлеємська, тобто Господь наш Ісус Христос. А ми всі – люди, земні і грішні, однакові абсолютно. Тому намагаюся бути якомога ближчим до людей – у спілкуванні і даруванні їм творчості. Прекрасно розумію, що без людей я ніхто. Мені потрібно, щоб людям подобалися мої пісні, тоді вони будуть приходити на концерти, і я буду мати для кого співати. Я ж не буду співати сам для себе… Ось у цьому фішка, у цьому секрет – у розумінні цього всього.

«Умію зварити кашу із сокири»

– П’ять років тому ви були ведучим кулінарної програми «Кулінарний дует» на телебаченні. Що вам дав цей проект і чи часто ви готуєте вдома?

– Ми відзняли близько 40 програм. До мене в гості приходили відомі люди, в основному – представники шоу-бізнесу. Було чимало цікавих особистостей з неординарними поглядами на життя: Андрій Кіше, Лері Вінн, Діма Клімашенко, Дизель з Green Grey, багато різних дівчат. Це було насичене спілкування, а паралельно – ще й приготування цікавих страв. Усе знімалося довго – за день знімали по три-чотири програми, а після монтажу виходило хвилин зо двадцять. Тому глядачі насправді бачать лише вершину айсберга.

Найцікавішим було те, що за кадром за всім цим процесом стежили кулінари-професіонали: шеф-кухар, його помічники. Ми з ними й досі дружимо, хоча минуло немало часу. Я багато чому там навчився, знаю тепер багато рецептів і кулінарних хитрощів і легко можу зварити «кашу із сокири». Тобто відкрити холодильник – і приготувати страву з того, що там знайшов. Принаймні, цибуля, морква і картопля завжди є на кухні. Умію змішати, заколотити, обсмажити, залити, закип’ятити, додати сметани…

Щастя якраз у тому, що в мене є троє дітей і двоє онуків. Це моє найбільше багатство. А ще є армія людей, які люблять слухати мої пісні

Це був один із багатьох експериментів у моєму житті, а я дуже люблю експерименти. Так само одним із моїх експериментів є програма PavlikOverDrive. Експериментом була і моя поїздка в Туреччину, де я прожив цілий рік і грав турецький рок. Кожна така подія – один зі штрихів мого життя. Ці штрихи поєднуються в ланцюжок, і таким чином ти залишаєш слід на цій землі після себе. Я піду з цього світу колись, а нащадки будуть згадувати: і «Кулінарний дует», і PavlikOverDrive, і мої пісні, і навіть дуже популярний колись гурт «Анна-Марія». Адже все це залишає свій слід, і це те, заради чого ми послані Богом на цю землю грішну. Або ж, як у відомій пісні співається: «Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь». Ось цим усе сказано: ти народився – і помер, скажімо, в 70 років, Бог тебе забрав до себе. А життя – це миттєвість, і що за цю миттєвість людина встигає зробити, те і важливо. Хтось може об’їдатися, гуляти-веселитися, мати кілька машин і мільярди грошей, а хтось рятує людей чи всиновлює дітей. А Бог усе записує, і ми потім за кожен свій вчинок будемо відповідати на суді Божому.

«Байкерство – це ціла філософія»

– Пересісти на байк теж вирішили заради експерименту?

– Я їжджу на байку вже років дев’ять-десять, напевно. І до цього постійно на чомусь їздив: у дитинстві це був велосипед, пізніше – один мотоцикл, другий, третій… Це все в юнацькі роки було. І тут у дорослому житті мені це дуже підійшло – під руку, під око. Згадав своє дитинство, юність – і купив собі мотоцикл Yamaha Drag Star, покатався трішки на ньому.

У теплу пору року ви на автівці мене взагалі не побачите, адже незручно – великі затори, дороги перевантажені. Пізніше я собі придбав Harley-Davidson Sportster. Побачив, що такий мотоцикл є в колекції Бреда Піта – мені сподобався, і я собі його замовив, як тільки знайшов на виставці. Поїздив на ньому трішки і пересів минулого року на Harley Davidson Soft Tail Slim – він для однієї людини.

Я їжджу на байку вже років дев’ять-десять, напевно. І до цього постійно на чомусь їздив: у дитинстві це був велосипед, пізніше – один мотоцикл, другий, третій…

Цей мотоцикл дуже цікавий тим, що в 1964 чи 1965 році ця модель була на озброєнні американської армії. У 2016-му була зроблена повна його копія, хоча різниця все ж існує: адже у 1964 році їх складали на заводі на тодішніх станках, а сьогодні аналогічні байки складають за новими технологіями. Все це видно – у мене є фото сьогоднішнього мого мотоцикла і його прапрадідуся 1965 року випуску. Неозброєним оком видно, що один із них дуже старий, а інший – дуже новий. Пам’ятаєте фільм «Капітан Америка» – там був такий мотоцикл кольору хакі з цікавим перламутровим золотим відливом, а на боках – великі жовті зірки. Скажу, що це дуже хороший байк, має об’єм 1800 «кубиків», не кожна машина може похвалитися таким об’ємом. Їздить чудово – я на ньому дуже багато катаюся, їжджу на байкерські зльоти, на зустрічі «своїх» – байкерів. Це ціле мистецтво і ціла філософія, і мені все це дуже близьке.

За кількістю альбомів співак опинився у Книзі рекордів України

Віктор Павлік народився 31 грудня 1965 року в Теребовлі, що на Тернопільщині.

Закінчив Київський національний університет культури та мистецтв. Творчу кар’єру розпочав із ансамблю «Еверест» у 1983 році. Пізніше працював у Тернопільській обласній філармонії в гурті «Анна-Марія». У 1994 році пісня «Ти подобаєшся мені» стала найкращим ліричним шлягером України, а колектив «Анна-Марія» визнали найуспішнішим поп-гуртом. Віктор Павлік зорганізував футбольну команду зірок естради «Маестро». Сам уболіває за «Динамо». Знає кілька мов.

Керував гуртом «Павліки International». У 2016 році отримав звання народного артиста України. Наразі є солістом рок-проекту PavlikOverDrive. У творчому доробку артиста – 44 альбоми: за їх кількістю він навіть опинився у Книзі рекордів України.

Найвідоміші диски: «Шикидим» (1998 р.), «Анна-Марія» (1999 р.), «Диво» (2000 р.), «Світку мій високий» (2001 р.), «Дівчина-сонце» (2002 р.), «Дякуючи Богу» (2003 р.), «Слава Богу!» (2004 р.), «Танцюймо разом» (2005 р.), «Кімната в середині мого серця» (2005 р.), «Коломийки» (2005 р.), «Твої очі» (2006 р.), «Город зелёного цвета» (2007 р.), «Унесённые любовью» (2008 р.), «Коломийки-2» (2012 р.).

Взяв участь у флешмобі заради італійської легенди, номінанта на «Греммі» Zucchero

Артист активно спілкується з прихильниками в соціальній мережі «Фейсбук». Бере участь в онлайн-флешмобах, публікує світлини з родиною та на байку, ділиться творчими новинами і захопленнями. Нещодавно приєднався до флешмобу заради свого улюбленого виконавця, легенди італійської музики, номінанта на «Греммі» Zucchero. На честь його приїзду до Києва Віктор проїхався по столиці на байку в куртці-косусі та в шоломі.

Ажіотаж у мережі викликав кліп Віктора Павліка на музику загиблого Андрія Кузьменка (Скрябіна) «Соло» – прихильники та друзі із щирим захопленням відгукувалися про кавер-версію пісні. Окрім цього, артист приєднується до благодійних проектів, зокрема, нещодавно заспівав наживо в проекті «На шапку» – гроші від цього заходу перерахували на потреби особливих дітей-переселенців.

Автор: Ірися Герцун

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии