Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Вперше ми побачилися рік тому на телебаченні. 11 листопада 2016 року (11.11.16). Символістам і нумерологам, мабуть, є що сказати про ці цифри. Інформаційним приводом нашої зустрічі був вихід його першої книжки – «Роман №1».

…До ефіру залишалось 10 хв. Доки підіймалися сходами у студію на 4-й поверх, між нами одразу виникла жвава розмова. Мої полярні запитання. Його стримані відповіді. В той момент ми більше тексту «проговорили» очима. Традиційне режисерське «поїхали». Заставка на екрані монітора. Оператор показує на пальцях відлік секунд. Три. Два. Один. І ми – в ефірі.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Я – людина інтуїт

– Ви подорожуєте Україною у двох форматах – телевізійному і наживо. Телевізійний – це пасивний з боку глядачів. Ваші програми можуть дивитися, а можуть і перемкнути на інший канал. По той бік екрана ви цього не відчуваєте. А які відчуття виникають під час живого спілкування з глядачами і читачами?

– Подорожуючи, я відчуваю нерв тих чи інших спільнот. Навіть кінчиками пальців можна вловити настрої, які панують у різних містах. Від мене очікували, що буду писати про навколополітичні речі (роман №1 – авт.). Але я себе подумки «бив по руках», бо не можна робити те, чого від тебе очікують. Тоді це не журналістика, не публіцистика, не мемуаристика. «Роман №1» – це суто художня література, де оголююся насамперед Я.

Подорожуючи, я відчуваю нерв тих чи інших спільнот. Навіть кінчиками пальців можна вловити настрої, які панують у різних містах

Новий твір – «Роман №2» –  більш жорсткий. Головний персонаж – це Країна. Не «У-країна», а «Країна» – як певний збірний феномен, який постійно ламає долі людей.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Я прийняв власну шизофренію як порятунок

– Прийнявши власну шизофренію як базисний стан, я чітко розмежовую: «Країна» – це гуманітарний простір, де я народився, живу, працюю, пишу, заробляю гроші  і, врешті, хочу в ній померти. І є «Держава», яка є моїм ворогом. Прошу це сприймати не з точки КПК, а з гуманітарно-філософського поля зору. Вона працює тільки для збагачення істеблішменту, як це показало е-декларування.

Бачу величезну підміну понять: у нас люди готові покласти себе заради Держави. Але такого ніде у світі нема. Кожен є центром свого власного мікровсесвіту, а Держава створена тільки для того, аби його обслуговувати. Вона створена для щастя своїх громадян, а не навпаки. А ми, як написав Іван Франко ще 115 років тому, були і залишаємося гноєм для тої верхівки, яка дуже добре себе почуває і процвітає на наших злиднях. Тому «Країна» для мене – це культове поняття. І я її люблю всім серцем. А Державу – ненавиджу.

А ми, як написав Іван Франко ще 115 років тому, були і залишаємося гноєм для тої верхівки, яка дуже добре себе почуває і процвітає на наших злиднях

Про державу

– Згадалося визначення: «Держава – це апарат гноблення одного класу іншим». А чи існує у вас межа, за яку ви не впускаєте державу?

– Я завжди прошу дати мені право вийти з натовпу. Навіть якщо він біжить у правильному напрямку. Якщо вектор виявиться вірним, то я сам добіжу. Нехай пізніше, але не зашорений, за внутрішнім покликом і самостійно. Для мене Держава є суспільною кліткою, в якій ми перебуваємо як соціалізовані особини.  Але внутрішньо я виставив такий собі санітарний кордон, і до себе я Державу не підпускаю в принципі.

Хочу, аби люди зрозуміли, що всіх цих екранних політиків абсолютно не гребе ця країна

Про патріотизм

У західній політології є канон: бідні люди не можуть бути патріотами апріорі. Це не логічно і протиприродньо. Ти починаєш по-справжньому любити державу, коли маєш що у ній втрачати. А у нас – навпаки. Тим, хто заробив за рахунок держави мільйони, абсолютно наплювати на неї. А ті, хто комірне сплатити не в змозі і є субсидіантом, не мають планів, майна і життєвих перспектив, є найзатятішими патріотами. Європейці ніяк не можуть цього збагнути.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Про телебачення і політиків

– Ви як тележурналіст ведете декілька проектів на телебаченні і запрошуєте до студії  людей, які є або були «сильними цього світу». Якою сьогодні, на ваш погляд, є політична журналістика?

– Маю велику претензію до всієї центрально-української журналістики. Не до регіональної, а саме до центральних олігархічних каналів. Вони повністю дискредитували мою професію, перетворивши контент на infotainment (інформаційно-розважальний).

Коли вмикається голубий екран, – вимикається мозок. Це катастрофа

Люди за ці роки навчилися сприймати політиків як віртуальну реальність, яка не має жодної дотичності до реального життя. Звідси бере початок викривленість того, що вони називають «політичним життям». В цьому сенсі мене не цікавить політик. Мене цікавить людина, яка носить маску політика. Моє завдання як телеведучого полягає у тому, щоби своїми запитаннями, посмішками, а іноді стьобом приспустити ту маску політика і побачити за нею людину. Людину зі своїми реальними бажаннями, страхами, переживаннями, слабкими місцями. І це буде щиро.

У журналістських колах мене називають піонером суб’єктивної журналістики. І це вірно.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Про об’єктивність

– Але всі закликають і вимагають від журналістів бути об’єктивними і неупередженими?

– Об’єктивності не існує. Це умовно названий баланс думок. Для мене це форма всеядності. За нею дуже легко сховатися, коли ти не хочеш окреслити своєї позиції. На своїх лекціях я наводжу такий приклад: якщо ви пишете статтю про зґвалтування, то половину тексту за законами об’єктивності маєте віддати ґвалтівнику, де він опише, як йому було добре. Якщо перенести це на політичне поле, то 50% від усього матеріалу треба віддати ваті. Я в об’єктивність не граю. Тому що за об’єктивністю ховається 50% зла. Ми постійно перебуваємо в дихотомії цих двох енергій. Я не об’єктивна людина і маю на все свій погляд. Я базуюся тільки на суб’єктивізмі. Стосовно всього, до чого торкається рука людини, її погляд одразу стає суб’єктивним. Оце і є моїм товаром. Не інформація. А саме думка людини. Он-лайн повідомлення живе три хвилини. До тих пір, поки його у стрічці не посуне інша. Це все мертва матерія. А думка — я кажу про власну думку людини — є тим товаром в ефірі, який залишається надовго.

Такого безвідповідального, дешевого і безладного виборця, як у нас, мабуть, немає ніде у Європі

 Я хочу швидше дійти до абсурду

– Хочу, аби люди зрозуміли, що всіх цих екранних політиків абсолютно не гребе ця країна. Основними споживачами цього контенту є покоління “55+”. Вони сидять на цій телевізійній голці. І це називається телекратія. Телевізор говорить, що купувати, куди йти, як думати і за кого голосувати. Коли вмикається голубий екран, – вимикається мозок. Це катастрофа. Але люди мають зброю в руках. Це телевізійний пульт. Поряд із кнопкою ВКЛ є кнопка ВИКЛ. І, якщо тебе телевізія плебеїзує, – вимкни її.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

26 років на виборах ми голосуємо за «менше» зло, аби не пройшло «більше»

– З кожним роком, а тим більше з кожними виборами телебачення стає головним джерелом «правдивої інформації» про політиків і політичні сили. Але воно не дає відповіді на основне запитання – за кого віддати свій голос? 

– У будь-якому випадку ми обираємо зло. Тому і споглядаємо картину, коли молодик до 30 років декларує такі статки, як середньостатистичне українське село разом із рухомим і нерухомим майном. Та ще й із землею. Такого не може бути. Це нонсенс. Але ми його створили. Ми є авторами цих молодиків. Ми за них голосуємо, їх приводимо у владу. А потім дивуємося – чому нам так погано жити? Я постійно апелюю до політичної відповідальності.  Як політичний журналіст, який бере участь у різних виборах, мушу сказати (хоча це не сподобається багатьом): такого безвідповідального, дешевого і безладного виборця, як у нас, мабуть, немає ніде у Європі. І я розумію, що у цьому є певний умисел. Певна стратегія істеблішменту на здешевлення і плебеїзацію народу. Тому що він (народ — Авт.) є подарунком для олігархів. Тому не треба шукати винних у високих кабінетах. А погляньте на себе у дзеркало і чесно визнайте – за кого ви голосували всі ці роки.

Фото: Гліб Драч, Ярослав Тимчишин

Остап Дроздов — молодий український письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на каналі ZIK.

Народився у Миколаєві (Львівська область).

Навчався на факультеті журналістики Львівського університету ім. Івана Франка.

Автор двох романів – «Роман №1. Роман-вибух» та «Роман №2».

Публіцист Ігор Лосєв назвав Остапа українофобом.

За даними Вікіпедії, в липні 2014 року підтримав ініціативу «Мобілізація = Геноцид» і закликав українців об’єднуватись проти мобілізації будь-кого, крім добровольців та професійних силовиків, до лав української армії.

Під час круглого столу в Івано-Франківську 20 жовтня 2016 року, присвяченому захисту прав і свобод переселенців на Прикарпатті, Дроздов назвав внутрішніх переселенців «втікачами», «гостями» та винуватцями війни».

25 липня 2017 року Дроздов вигнав гостя своєї програми “Прямим текстом” Юрія Романенка, головредактора інтернет-видання “Хвиля”, за відмову говорити українською у ефірі.

Автор: Олесь Дуда

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии