Джерело - The Independent

Здавалося б, ажіотаж навколо воєнної драми Ахтема Сейтаблаєва “Кіборги” вже давно минув. Однак дев’ятого травня на День перемоги українцям показали фільм по телевізору. Теми війни та миру, свободи та незалежності в контексті “братських народів”, Майдану і Революцію, а також за що “деды воевали» знову стали на порядку денному. І хоча не зовсім етично враховуючи війну на Сході країни було б розносити вщент нові постреволюційні ідеали справжнього українця та критикувати українське кіно, що має чітко виражений ідеологічний ефект, все ж таки “Кіборгів” – є за що як похвалити так і розтерзати.

Події фільму відбуваються в Донецькому аеропорту – фактично це єдина локація, яку ми можемо спостерігати. Не враховуючи звичайно навколишніх бойових постів в зоні АТО. Декорації аеропорту, на моє переконання, відтворені досить-таки реалістично. Розбомблене снарядами летовище органічно та вдало допомагає глядачеві зануритися в атмосферу війни. Замкнутий фактично простір формує ж відчуття неминучості та приреченості, що із темою аеропорту в Донецьку має  відповідні асоціації. На цій локації перебувають цілком різношерсті персонажі – від маминого-татиного синка, який звик жити в розкоші, хлопця з позивним “Мажор” – до бувалого командира із прізвиськом “Серпень”. Усього головних героїв семеро: окрім цих двох, є ще “Старий” – чоловік в літах із Миргорода, який після, того як в АТО потрапив його син, “Марс” – неврівноважений та морально слабкий хлопець, котрий пішов воювати після смерті друга на передовій, “Субота” – боєць, що має ревниву жінку, оптимістичний погляд на життя і унікальне почуття гумору, “Гід” – вічний вояка, гострий на язик цинік, що побував в лапах сепаратистів, котрі висікли на його спині численні шрами, та “Псих” – філософ у воєнних латах, якому не чужі високе мистецтво та роздуми про вічне і велике. У кожного із них своя історія – свій життєвий шлях, свої мотиви і мотивація, і своєрідна любов до України.

Образ кіборгів – сукупний, по суті, це єдиний герой

Відверто кажучи, я б не виділила жодного із них як свого улюбленого героя – адже всі вони це наче збірний образ українського кіборга, сукупний прототип сучасного патріота зі своїми наболілими ранами і мріями. Великий плюс в тому, що персонажі дійсно дуже різняться: у кожного різний життєвий шлях, вони розмовляють різними мовами – хто українською, хто російською, а хтось – суржиком, у них різна мета, цілі, цінності, принципи, соціальні ролі, професії, і єдине що їх поєднує, це обгорілі розвалені стіни Донецького аеропорту і війна.

По суті, семеро бійців – це і є той єдиний “Кіборг”, завдяки якому 242 вдалося втримувати летовище.

Героїня стрічки Таміла. Джерело – Realist.online

Фільм “зробили” актори

Окрім головних героїв, не менш характерними були й другорядні – сепаратист із позивним “Сват”, котрий щиро вірив в так звані проросійські міфи, маючи при цьому характерні для жителя Донбасу цінності – стабільна робота на заводі, батько – шахтар і щира віра у новостворену ДНР і відродження Радянського союзу. Командир сепаратистів – персонаж і типовою зовнішністю російського жорстокого вояки, а також українське військове начальство – в традиційному образі – законослухняних зразкових виконавців наказів “зверху”. Усі ці вищезгадані актори і сформували всю позитивну палітру емоцій навколо стрічки “Кіборги”. Усі змогли переконливо передати емоцію, внутрішній світ та темперамент свого героя. Однак єдине, що не було як такої трансформації персонажів: ось він був характерно таким і таким до АТО, а став таким і таким от кіборгом.

Герой стрічки Гуров. Джерело – Realist.online

Частково трансформацію переживає “Мажор” – це в фільмі можна простежити, як він вирішує пожертвувати своїм черговим музичним конкурсом і благами батьків, вирішивши йти воювати. На початку він непевний, нерішучий, а потім вже починаючи від того, як він викрадає позашляховик в сепаратистів і рветься виконувати чи не найнебезпечніші накази, молодий боєць стає “своїм” хлопцем. Вважаю, що подібна видозміна та “закалювання” характеру не була б зайва для кожного із кіборгів. При чому її варто було б реалізувати сюжетно, а не тільки на рівні тих таки діалогів.

Герой фільму Коля Тайга. Джерело – 24 Канал

Кіно як радіо – суцільний набір діалогів

На жаль, для тих усіх персонажів не було єдиною канви – цілісного і логічного сценарію. Оскільки майже вся стрічка – це набір діалогів, розмов про те, якою має бути Україна, які цінності нам ближчі, суперечки про історичні концепти та міфи. Як такого глибокого сюжету в фільмі немає. До речі, це суттєва, на мою думку, проблема усіх сучасних українських кінопродуктів – сценарій та драматургія є надзвичайно слабкими. Дуже мало історій. Не розказаних у словах, а історій в картинках – екранізованих, розкадрованих, не вистачає сюжетів та їхніх сплетінь. Звідси й логічно, що немає ні основної потужної сюжетної лінії, ні другорядних.

Скажімо, у “Кіборгах”, якщо вже замахуватися на голлівудські екшени, дуже бракувало передісторій бійців – не було показано, якими вони були до того, як потрапили в аеропорт, ми не побачимо цього на картинці. Єдине, що ми можемо зрозуміти – це їхні розповіді. Таке кіно як радіо – його можна просто слухати, а картинок і сюжетів досить-таки мало.

Герой фільму майор Абрамов. Джерело – Фото – героїня стрічки Таміла. Джерело – Realist.online

Не вистачало зв’язку з мирним світом та любовних ліній

Окрім цього ж війна – війною, але в якийсь момент мені хотілося зворотного зв’язку з миром, з буденними життями, з персонажами, які пов’язані з кіборгами не лише путами воєнних дій, а й в звичайних рутинних обставинах.

Не вистачало інколи й певного центрального героя, його романтичної історії. Показаної в кадрах. Наприклад, як такої любовної драми в фільмі немає. Тема стосунків жінок та чоловіків на рівні балачок вояків тут звичайно порушується, але сюжетно її немає. Через мінімальну кількість локацій та відсутність розкадрованих історій фільм  Ахтема Сейтаблаєва дещо нагадує арт-хаус: ось ми семеро кіборгів застрягли у коробці аеропорту, а все що поза нею – вже неактуально. Саме ж летовище – своєрідне чистилище, де кожен спокутує свої гріхи і констроює нову реальність, чи точні оновлену Україну. Та, скоріш за все, глядач (а особливо, якщо це не великий патріот чи людина аполітична) може банально втомитися дивитися на будівлю Донецького аеропорту зсередини і слухати діалоги. Адже як тільки ти зловиш ґаву і пропустиш кілька речень у словах бійців, одразу “випадаєш” з історії. Це не дуже добрий хід, якщо мова йде про кіно орієнтоване на масову аудиторію та на людей, які далекі від військової справи.

Хоча ще раз відзначу – у “Кіборгах” є дуже багато дійсно сильних сцен – емоційних, проникливих, як ідейно, так і з точки зору акторської гри. Помістивши такі сцени у вдалу та логічно пов’язану сценарну канву – фільм на виході вийшов би набагато потужнішим.

Герой фільму Червоний. Джерело – politnavigator.net

Стрілялки вдалися

Окрім цього, варто віддати належне багатьом ешкшен-сценам – стрілянини та боїв у стрічці чимало. Я не військовий експерт, аби критикувати технічно всі бойові нюанси, але на рівні глядача мене вразило. Щоправда, візуально бракувало панорамних батальних сцен. Ефекту масового побоїща не було – але, можливо, й не потрібно, виходячи із ідейної задумки автора. Однак естетично цього хотілося: нехай вже був би повний апокаліпсис.

Одразу видно, що консультаціями реальних військових творці кінострічки не гребували – все достойно, реалістично та переконливо. Від внутрішнього інтер’єру та антуражу, військової форми, побутових звичок АТОвців до розбомбленого аеропорту ззовні та військової техніки, зброї, транспорту та іншого спорядження. Це той випадок, коли змогли повноцінно і ефектно відтворити дійсність: тут вам і російські солдати та сепаратисти, перевдягнені у форму українських бійців, і факти-підтвердження, що ніякого регламентованого Мінськими угодами режиму тиші немає, і двохсоті, і обміни полоненими.

Показали, як Революція пожирає своїх героїв

Як на мене, у фільмі “Кіборги” одна із найсильніших сцен – це розмова полоненого сепаратиста із “Серпнем”. Саме в ній порушується питання, а за що, власне, стояв Майдан і чи має право наш співгромадянин із Донеччини на іншу, абсолютно протилежну думку і свої цінності. Сепаратист із позивним “Сват”  обзиває кіборгів бандерівцями, а, пояснюючи українцю із Західної України свою громадянську позицію, не відкидає, що все ж таки його сюди прислали на вірну погибель. При чому “Серпень” теж не ідеалізує Україну як державу: відповідаючи на запитання “сепара” про нагороди, каже: “Що нагородять, потім ще раз доженуть і ще раз нагородять”. У цій розмові показано багато спільного – і в сепаратиста, і в АТОвця – батьки працювали на шахтах. Через погані умови рано пішли із життя. От тільки той, що зі Сходу, вірив в уже відмерлу пропаганду СРСР та підкріплену Росією пропаганду про міфи у “деды воевали», а той, що із Заходу (із Червонограду) вірив в те, що Революція та Майдан – спосіб, аби боротися за нове інше життя. При цьому і той, і інший вірили, що борються за свободу, правду та незалежність. Але з іншого й боку визнавали, що і та і інша революція своїх борців пожирають.

Фото – “Серпень”. Джерело – Громадське телебачення

До слова, цю ідею добра обговорює у фільмі і філософськи налаштований лікар “Псих” із “Мажором”: він розмірковував, чому на будь-якій війні обидві сторони щиро вірять, що вони воюють на стороні добра. Епізод із сепаратистом скінчується тим, що українці його відпускають, але його вбивають свої.

“Никогда мы не будем братьями

Ще одним із потужних моментів, можна сказати – ключовим, є вбивство “Серпня”. Він щоразу телефонує своїй донечці – яка розповідає, як справи у школі. Цього ж разу їй завдали вивчити вірш Пушкіна “У Лукоморья дуб зеленый..». Боєць телефоном вчить його з нею, але його вбивають прямо під час розмови. Протирічний момент із численними контрастами: український патріот вчить з донькою вірш з російської мови. Уривок поеми Олександра Пушкіна. І його вбивають. Фактично ця сцена пояснює, чому міф про “братські народи” виявився настільки ілюзорним і крихким.

Україна вийшла стереотипною

У “Кіборгах” є дуже багато символів, які репрезентують сприйняття України. Тут вам і садок вишневий коло хати, і вміння жінки варити борщ, і іпостась Гоголя як суперечливої фігури в українській літературі та культурі, і речетативний альтернативний реп на слова Тараса Шевченка, і популярна українська народна пісня “Гуцулка Ксеня”, і заначка від дружини, і навіть частково алкоголізм як явище, принаймні, це ілюструє сцена, коли Старий прихоплює віскі із “duty free”. Навіть є вже сучасні із сексуальним підтекстом – “12 Даш Астафєвих”. Правда,  ці символи – стереотипні. Нічого нового вони не несуть, не переосмислюють сприйняття України як держави чи постулати українського патріотизму і його принципу. Це така собі спроба зіграти на заїжджених міфах та образах. На місці творців варто було б конструювати нового українського героя, персонажа, який має своє власне почуття гідності і зрозумілу любов до Батьківщини. Відверто очікувала чогось нового, а не знову актуалізованих казок про “садок вишневий коло хати” та борщ. Звичайно, і сам аеропорт – вже новим символом, щоправда, суперечливим, оскільки з одного боку характеризує мужність та незламність, а з іншого – безглуздість і невиправданість жертв.

Чому кіно показали 9 травня?

Єдине що надає новизни вищезгаданим символам – це показ стрічки по телебаченню дев’ятого травня. Адже це своєрідне відсилання до того, що війна все-таки не “Велика Вітчизняна”, як було вигідно пропагувати радянським вождям і боролися в цій війні наші діди-прадіди не з фашистами, а з нацистами і за те, аби попри все Україна була вільною.  Щоправда, як виявилося в ході новітньої історії не всі береги Дніпра вірили в однакові гасла. Звідси власне і стався спочатку конфлікт державницьких цінностей, а згодом і стала можливою фактично братовбивча війна на Сході. Це той випадок коли ніби обидві сторони чітко уявляють собі, яким має бути цілісне і повноцінне краще життя, а з іншого готові посягати на життя один одного, ставши жертвою політичних маніпуляцій, геополітичних ігор та пропагандистських дискурсів. При чому уся суть криється в типовій українській приказці “Моя хата – біля краю” – жителі Сходу та Заходу так і не дійшли консенсусу щодо інтерсуб’єктивності та спільності цінностей через те, що не комунікували між собою. Боєць із позивний “Серпень” відзначає – “Якби спілкувалися то може й б до такого не дійшло…”. Чи дійдемо до спільної згоди в реальному житті – питання поки що відкрите.

Пропаганди в “Кіборгах” немає

Багато хто з критиків називають фільм “Кіборги” пропагандистським. Однак я принаймні чітко вираженої пропаганди в ньому не побачила. Або ж імовірно ефекту цього не вдалося досягти. Оскільки якщо вже робити пропагандистське кіно то як мінімум персонажі мають бути показані гіперболізованими переможцями – а глядач має чітко відчути ледь не на собі, що всі лаври належать українським воїнам і що за нами неодмінно Бог і Перемога. Однак я після перегляду стрічки нічого такого не відчула. При чому, так дійсно, нам показували героїчний вчинок – усі бійці, попри небезпечні дані розвідки залишаються в аеропорту, аби стояти до останнього. Звісно емоції були, але радше – відчуття несправедливості, болю та горя від того, що українці, найкращі представники нації мусять ціною власного життя кров’ю писати історію, захищати об’єкти, які потім ганебно здадуть (у цьому випадку – Донецький аеропорт), що ми знову ж таки змушені виборювати незалежність не лише від Росії, а й від українців, котрі свідомо перейшли на сторону ворога. Тому, скоріше, тут просто зіграли на патріотичних почуттях та просто людських емоціях. Не останню роль, за що теж дякую творцям,  відіграв саундтрек від “Океану Ельзи” – усім відома ще раніше пісня “Мить”, яку Славко Вакарчук писав, надихнувшись історією героя-АТОвця. Тому відвертої пропаганди у “Кіборгах”, на мою думку, немає – це лише спроба показати війну без прикрас і пробудити любов до Батьківщини в тих громадян, які все ще лишилися осторонь.

Загалом же стрічка рекомендована до перегляду. По п’ятибальній шкалі я б дала четвірку з мінусом: є емоції, потужні сцени, є над чим подумати і що переосмислити. Адже це кіно не стільки про війну як про уявлення, що таке справжня Україна, як та, за що нам її варто любити і яку ми її залишимо для нащадків.

Нагадаємо, прем’єра стрічки “Кіборги” відбулася 7 грудня минулого року. Кіно показали в США, Брюсселі, Гаазі, Варшаві та інших європейських містах. В українському прокаті фільм зібрав 22 мільйони гривень. Нагороди – 6 статуеток кінопремії Золота дзиґа, зокрема у номінації Найкращий фільм 2017 року. Бюджет кінокартини – 48 мільйонів гривень, половина цих коштів була надана державою, оскільки стрічка є однією із переможців восьмого конкурсного відбору Держкіно.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии