Фото - головне. Джерело - 112 Украина

В Україні зняли перший трилер про зону відчуження з неоднозначною назвою «Брама». У стрічці Володимира Тихого є і драма, і містика, і невідворотне емоційне напруження неминучості катастрофи, хоча дійство відбувається вже за десятки років після фатального вибуху на Чорнобильській станції. Попри те, що кіно вважається містичним, тема гострих соціальних протиріч та конфліктів у ньому витісняє будь-які натяки на потойбічне. «Брама» – це кіно про чорнобильців-невдах, котрі за власним усвідомленим бажанням застрягли в «болоті» зони відчуження.

Фільм актуалізує всі оголені нерви українського суспільства, показуючи глибочезну прірву між владою і народом, між жертвами аварії на ЧАЕС та іншими українцями, неминучий трагізм української історії, що ретранслюється у прагненні головної героїні баби Прісі вижити будь-якою ціною. Атмосферу стрічки можна сміливо порівняти з відомою «Меланхолією» Ларса фон Трієра, де, незважаючи на незворотне наближення катастрофи, продовжується людське життя з усіма його прагненнями, інстинктами, пристрастями і гріхами. Скільки у «Брамі» від культового Трієра містики, смерті та символів зруйнованого життя загублених мешканців Прип’яті, з’ясовувала журналіст видання Persona.Top.

Фільм «Брама» – це перш за все кінокартина про соціальне. У ній йдеться про життя родини баби Прісі: її дочки Славки, недоумкуватого і неповносправного внука Вовчика, колишнього зятя Петра. Щасливо жити їм не довелося, адже події 26 квітня 1986 року та подальша евакуація все зруйнували. Герої постійно сваряться, при чому часто причиною конфліктів виявляються звичайні побутові речі: то картоплю Славка неправильно почистить, то Вовчик чогось дурнуватого захоче (у метро покататися чи піти у «МакДональдз»). Інколи здається, що чорнобильське лихо не має жодного стосунку до бід цієї родини. Вони постійно самостверджуються і гризуться, але свою насиджену зону комфорту як емоційно, так і реально залишати не хочуть. При перегляді часом складається враження, що діалоги занадто театральні, але у другій половині стрічці це відчуття трохи нівелюється.

Чорнобиль як зона комфорту

Родина бабці Прісі живе фактично поруч з Чорнобилем. Їх побут непримітний, як у бідних українських селах. В оселі є багато атрибутів і речей з радянських часів, трофеїв після нацистської навали (приміром, баян із знаком свастики). Декоратори та реквізитори фільму дуже точно відтворили автентичний побут. Все у фільмі виглядає досить органічно і легко віриш, що сцени відзнято на території зони відчуження.

Славка, вже немолода, втрачена для соціуму жінка, виховує сина Вовчика. А бабуся час від часу розгулює чорнобильськими лісами, вірить у різних духів, русалок, мавок та інших містичних персонажів. Вона навіть жертви їм приносить і анітрохи не боїться їсти гриби-поганки, при цьому свято впевнена, що має якісь потаємні знання і є ледь не знахаркою.

Інколи до родини приїжджає міліціонер Вася. Він фактично прикриває їх, адже жити в цьому селі заборонено. Вася привозить харчі і батарейки для радіоприймача баби Прісі, а та під час кожного візиту, щедро «годує» гостя оповідками про радянську владу,  Горбачова і навіть прибульців, які начебто тут приземляються.

По суті родина не живе, а існує в затяжному радіаційному і безвихідному болоті. Тут все котиться під три чорти, немає жодних радощів, позитивних емоцій чи прагнень. Постчорнобильська хата – це штучно створена «зона комфорту», тут просто пахне невдачами, хворобами і смертю, але парадокс в тому, що герої «Брами» навіть не намагаються щось змінити. Хоча певні прагнення все ж часом з’являються.

Наприклад, Вовчик мріє поїхати до столиці, покататися у метро і відвідати «МакДональдз», Славка хоче налагодити особисте життя, залицяючись до одруженого міліціонера. А баба Пріся вважає, що має якусь зрозумілу лише їй одній місію – приносити жертви містичним створінням Чорнобиля, розгулюючи найпотаємнішими та найнебезпечнішими закутками зони.

Однак мрії залишаються мріями, оскільки у форс-мажорних обставинах ці мешканці Чорнобиля не можуть опанувати себе і конструктивно вирішити проблему. Тому і стають жертвами обставин. Найілюстративнішим у цьому випадку стає поранення Вовчика депутатами, що приїхали в зону на полювання. Хлопця не везуть до лікарні, не лікують, коли важлива кожна секунда.

Про небажання брати відповідальність за своє життя свідчить і ситуація, коли Славка з чоловіком і малим Вовчиком переїжджають жити до Криму. На новому місці життя не складається: позаочі місцеві їх звуть «чорнобильцями», а над хлопчиком знущаються дітлахи. Після постійних побоїв і знущань Вовчик стає неповносправним. А родина замість добиватися правди та справедливості повертається у комфортну для них зону відчуження. З часом чоловік Славки йде з сім’ї.

Складається враження, що персонажі фільму – тотальні невдахи, котрі не здатні боротися з перешкодами і життєвими викликами, а лише шукають винних у своїх негараздах.

Стрічка гостро акцентує увагу на одній з притаманних українцям негативних рис – пошук винного і відповідального за власні біди.

Фото – Брама. Джерело – Фейсбук

«Брама» нагадує «Меланхолію» Трієра

Атмосфера стрічки «Брама» нагадала мені відомий фільм Ларса фон Трієра «Меланхолія». Родина із зони відчуження перебуває у постійному очікуванні чогось жахливого і невідворотного. Баба Пріся весь час повторює, що від біди не сховаєшся, а від долі не втечеш. Славка ностальгує за втраченим і, можливо, навіть більше за матір чекає на смерть, що легко вирішить всі проблеми.

Якщо у стрічці Трієра планетарна катастрофа була неминучою, то у персонажів «Брами» залишалася надія по-іншому вибудувати свою долю, змінивши мислення і ставлення до обставин. Але ідея повільно помирати виявилася для них прийнятнішою.

Під час перегляду фільму перебуваєш у емоційній напрузі, постійно здається, що от-от станеться нова аварія. Трієрівська напруга не відпускає до кінця стрічки, пробирає до кісток і змушує задуматися про сутність і правильність власного буття. Тому «Брама» – фільм не для широкої аудиторії, його меседж не кожен зрозуміє, як і культового Ларса фон Трієра.

Справедливості немає: влада вважає народ бидлом

Щодо соціальної наповненості фільму, то типові українські проблеми в кінокартині Тихого показані напрочуд ефектно. Наприклад, величезна прірва між владою і простими людьми. Можновладці задля розваги полюють в чорнобильських лісах і не бояться у якості мішені використати неповносправного Вовчика. Хоча закон один для всіх, але владі його можна порушувати, а бідолахам – ні. А шукати правди і справедливості – марна справа. Міліціонер Вася радить матері пораненого хлопця не писати скарг, адже вони живуть на території поблизу станції незаконно. Тим більше, що злочинці передають родині продукти, аби «зам’яти» справу.

Фільм демонструє звичні нам реалії – подібні ситуації, на жаль, в Україні трапляються часто.

Ще одна гостра соціальна проблема – це неприйняття українським суспільством людей з особливими потребами, вимушених переселенців.

Пріся – символ незламності?

Головну роль у кінокартині Володимира Тихого зіграла українська акторка Ірма Вітовська. Завдяки вправним гримерам ви нізащо не впізнаєте Вітовську в образі знахарки і повелительки чорнобильських лісів. Роль Ірмі очікувано вдалася. Дуже ретельно опрацьований і глибоко прожитий образ, навіть відтворений характерний старечий голос.

Баба Пріся – персонаж суперечливий. Вона жорстка, інколи дурнувата та по-старечому обмежена, хоча має загострене відчуття справедливості. Пріся не втратила вміння жартувати і крізь призму чорного сарказму реагувати на світ.

Це жінка з міцним внутрішнім стрижнем, на якій все тримається у родині. За часів Другої світової війни вона мала мужність і силу зарізати десяток нацистів, за що отримала нагороду.  Після аварії на атомній станції відмовилася евакуюватися. А за бездіяльність та погрози міліціонера Васька хвацько закинула йому ніж в потилицю. Але вірування, стереотипи та ілюзії заважають їй допомогти родині змінити життя на краще. Хоча заради близьких вона готова на все.

«Найгірший гріх, дочко, – бездіяльність», – ледь не силою Пріся змушує доньку бігти до Києва шукати дорогі антибіотики для вмираючого Вовчика. Вона переконана, що заради мети доводиться приносити в жертву інших або жертвувати собою. Саме це життєве кредо дозволило їй вижити.

Славка – образ безпомічної пострадянської жінки

Героїня акторки Віталіни Біблів – Славка – безпомічна літня жіночка, що опустила руки і навіть заради сина вона не здатна впоратися з емоційною нестабільністю. Славка – уособлення незграбності, негнучкості і безвідповідальності. Вона змирилася зі своєю долею.

В образі Славки втілено пострадянську безпомічність більшості українок, які звикли до того, що хтось чимось їм зобов’язаний і має неодмінно забезпечити певні блага. Героїня Віталіни Біблів не навчилася жити сьогоднішнім днем і думати про майбутнє. Вона, наче, застрягла в минулому, де все було гаразд, стабільно та передбачувано. Славка зламалася після аварії 1986-го, а разом з тим зламала і долю сина.

Жінка намагається дотримуватися закону, знає, як треба чинити, однак вона не здатна прийняти реальні рішення у складних ситуаціях.

Роль вдалася Віталіні Біблів на тверду п’ятірку, за винятком занадто театральних діалогів на початку фільму.

Чоловіки в «Брамі» інфантильні та безпомічні

Петро, чоловік Славки, – типовий радянський громадянин, що не здатен боротися з труднощами, а лише звинувачує у негараздах дружину. Згодом він покидає родину, залишається самотнім і знаходить наглу смерть.

Міліціонер Вася – ще один слабкодухий персонаж фільму. Жаліє і співчуває самоселам-чорнобильцям, тому часто приїжджає і цікавиться їх життям. Хоча постійно нагадує, що вони мусять покинути зону відчуження.

Не гребує Вася і подружніми зрадами, не ігноруючи залицянь Славки. Вася не здатен виконати свої професійні обов’язки і затримати зловмисників, які стріляли у Вовчика.

Особливо трагічний персонаж – Вовчик, який через жорстокість однолітків став калікою. Але, на відміну від інших чоловіків «зони», не став злим, підступним і жорстоким. Він щиро вірить, що побачить Київ і покатається у метро.

Вовчик – це символ надії та віри. Він уособлює те хороше і позитивне, що ще залишилося на забутій Богом чорнобильській землі.

Мабуть, дуже важко грати людей з особливими потребами, але образ Вовчика актору вдався. Загалом чоловічі персонажі розкриті не так вдало як жіночі, але тверду четвірку за гру поставити можна.

Фото – Вовчик. Джерело – 112 Украина

Про русалок, зайців, сома та прибульців

Тих, хто очікує побачити у «Брамі» багато страшилок та міфічних істот, стрічка може розчарувати. Ані русалок, ані відьмаків, ані чортів чи прибульців у кіно Володимира Тихого немає. Творці обмежилися роєм вбивчих комах, які відчиняють браму у паралельний світ.

Заєць, який дуже часто використовується у подібних кінокартинах як символ життя, нічого містичного у фільмі не несе. Який символічний контекст має ця тварина у фільмі не зовсім зрозуміло.

Особливого значення у «Брамі» набув сом, знаменитий величезний чорнобильський. Такий, що аж світиться від радіації у воді. Сом стає ключовим, коли баба варить магічне зілля, аби вилікувати Вовчика. А згодом і причиною смерті Славки. Сом – провідник між світом мертвих і живих. І водночас невмирущий і актуальний символ Чорнобиля.

Міфічна русалка в кінокартині постає потужним прототипом сексуального створіння і символом скорої смерті.

Ще один містичний елемент – метро, яке проходить під обійстям родини баби Прісі. Ніхто не вірить в його існування. У паралельному світі саме станція метро «Припять-2» є уособленням всіх розбитих надій і мрій головних героїв. Саме на ній все закінчується: страждання, розпач і життя. «Припять-2» – останній прихисток, де всі учасники драми нарешті знайшли себе і своє щастя. Доволі вдале режисерське рішення так закінчити стрічку і перенести всіх персонажів, попри їх бажання, за містичну браму.

Секс і Чорнобиль

За акцент на темі сексу кінострічку «Брама» виправдано маркують позначкою «16+». Інколи складається враження, що саме сексуальної тематики у фільмі забагато, попри відсутність відвертих сцен. Але без цього стрічка б не вдалася, адже навіть у зоні відчуження інстинкти мають місце.

Фільм «Брама» – сміливий крок до створення якісних українських трилерів. Щоправда, містику витіснила набагато сильніша соціальна складова. Але це не завадило зняти атмосферну, напружуючу та неоднозначну кінокартину, яка неодмінно залишить суперечливі враження та слід у душі кожного глядача.

Автор: Ірися Герцун

 

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии