Мистецькі читання, квартирники, творчі зустрічі - Стус завжди був бажаним гостем у середовищі інтелігенції

Ми б не знали нічого про дисидентів, якби покладалися лише на шкільну програму. Сумні портрети з підручників літератури і нагромадження цифр у біографіях не дуже сприяють зацікавленню долями цих людей. Коли творці фільму “Стус” вийшли на київські вулиці і запитали молодь, хто такий Василь Стус – вони були вражені кількістю варіантів відповіді. Від футболіста до актора – такі лунали версії перед приголомшеними авторами картини.

…Павільйон в Національній кінематеці України (колишня відома на весь світ студія “Київнаукфільм”) — місце велетенське і просторе, але навіть тут затісно від кількості людей, задіяних у зйомці декількох “квартирних” епізодів.

Persona.Top на знімальному майданчику

Щоб відтворити радянську епоху, на Хрещатику розвісили комуністичну символіку. Через це в знімальної групи виникали проблеми з перехожими киянами

Журналісти видання Persona.Top потрапили сюди в день, коли знімали епізоди “світського життя” головних героїв — квартирник у художниці Алли Горської. Завершився він передбачувано — міліцейським погромом та арештами.

Втім, до арештів ще далеко, і вочевидь, їх знімуть навіть не в цей день. А поки завершуються зйомки епізоду, під час якого до Стуса у мареннях приходить дружина Валентина. Акторка Діана Розовлян звертається до нижньої камери: “Не вибачайся. Нам добре було разом”. Під камерою напівлежить режисер Роман Бровко, який нашіптує слова вибачення замість головного героя — створює атмосферу. Раптом в акторки падає з очей сльоза, після вигуку “Стоп!” вона перепрошує, бо сліз не було в сценарії, і знімають новий дубль.

Тут же поряд щойно відзняті сцени монтують, аби бачити “не відходячи від каси” — вдалося чи ні, і за потреби перезняти.
Тим часом, у знімальної групи перерва, всі обідають (хоча вже вечір), технічний персонал оснащує декорації — дія переходить до майстерні Алли Горської.
— Працюємо часом до другої ночі, а взагалі з 9-ї ранку до 9-ї вечора, — розповідає нам продюсер проекту Артем Денисов.
Не втрачаємо нагоди розпитати його про те, як розпочиналися зйомки картини.
— Сценарій народжувався близько двох років, — говорить Артем Денисов. — Майже рік тому виграли пітчинг у “Держкіно”, у якому отримали фінансування 20 мільйонів гривень, тобто половину від необхідної суми. Ще стільки ж у фільм вклав інвестор, ім’я якого не афішують. Контракт підписали у грудні 2017 року, почали формувати команду. До того часу вже було сформовано “кістяк” — авторський колектив. У знімальний період група зайшла в квітні. Прокат фільму заплановано на 28 лютого 2019 року.

Діана Розовлян
У фільмі представлено історію кохання Василя Стуса і Валентини Попелюх. Дружину поета зіграла Діана Розовлян

Продюсер розповідає, що кастинги проводили по всій Україні – досить тривало і прискіпливо. На роль Василя Стуса пробувалися десятки акторів, були навіть музиканти. Фома — фронтмен гурту “Мандри”, теж брав участь у пробах та, зрештою, долучився до фільму як композитор. На роль Стуса запрошували навіть Сергія Міхалка (лідера гуртів “Brutto” та “Ляпіс Трубецкой”), але він відмовився. З професійних акторів було майже півсотні претендентів, близько тридцяти були допущені до проб.
Дмитро Ярошенко, якого обрали, був у кастингу з самого початку, і зовнішньо він підходить майже стовідсотково.

На роль Василя Стуса пробувалися десятки акторів, були навіть музиканти

Після оприлюднення перших фотозвітів зі зйомок сцени самоспалення Василя Макуха мала місце критика щодо невідповідності елементів декорацій, занадто великої кількості червоних прапорів, нетипових для того часу афіш. Продюсер пояснює, що декорації для фільму збирають по крупинці, і найголовніше завдання — відтворити дух епохи. Додає, що з цією сценою, якою відкривали зйомки картини, були ще й ідеологічні складнощі.

— Коли ми розвісили радянські прапори, до нас підходили люди, обурювалися, мовляв, чому вони мусять споглядати цю атрибутику. Один чоловік, який представився бійцем добровольчого полку, сказав, щоб ми познімали прапори і або працювали без декорацій, або повісили їх безпосередньо перед зйомкою. Не всі розуміли, що – навпаки – ми у фільмі і показуємо ту сутність Радянського союзу, яка якраз і викликає у них такі почуття. З іншого боку, кілька років тому на таку реакцію на радянські прапори ніхто б і не сподівався, тож маємо прогрес.

Епізоди фільму, які стосуються перебування Василя Стуса в колонії, знімали в місті Березань на Київщині – у непрацюючому нині виправному закладі.
— Ми пробували звертатися до діючих колоній, проїхали Бучу, Коцюбинське, Мартусівку, але з точки зору режимності об’єкту було дуже складно, — пригадує Артем. — Але порівняно з ними непрацююча колонія виявилась справжнім “раєм” для кінематографістів. Закрита локація, не потрібно декорацій, ми працювали там немов десь у відпустці.

А от для сцен, де Василь Стус перебуває в карцері, вирішили збудувати окрему декорацію в павільйоні.
Артем Денисов веде нас до “тюремної камери” — вона невелика, продовгувата, одразу при вході стоїть відро, яке виконує роль “санвузла”, нари підвішені до стіни — тверді та високі, без постелі.

— Отут вчора знімали сцену загибелі Василя, коли його знайшли мертвим нібито через падіння нар, — розказує продюсер.
Підготовка до зйомок наступного епізоду триває. Вся координація відбувається за допомогою рацій, по яких постійно оголошують життєвоважливі для знімального процесу речі.

“Я в майстерні”, — повідомляє по рації режисер-постановник фільму Роман Бровко, і ми готуємось розпочати з ним розмову.

У майстерні витає мистецький дух. Тут мають сьогодні презентувати вітраж Алли Горської, а ще довкола багато статуеток, гіпсових погрудь та книжок, є і покинуті недомальовані картини.
На час інтерв’ю ще був живий колишній дисидент та соратник Василя Стуса Левко Лук’яненко, і ми досить часто згадували його під час розмови.

— В ході зйомок ви вирішили перейменувати фільм, це доволі рідкісний випадок. Чому?

— Початкова назва фільму була “Птах душі” — так називалася остання збірка Василя Стуса. А зараз все ж таки ми плануємо вийти в кінотеатрах під назвою “Стус” — щоб було одразу зрозуміло, про що і про кого мова. Ми розуміємо, що “Птах душі” — назва, орієнтована на надто вузьку аудиторію — на літераторів, поціновувачів мистецтва. Пересічна ж аудиторія в більшості своїй не знає, що вона означає.

Роман Бровко
Роман Бровко зібрав у фільмі цілий пантеон персонажів, прототипи яких приналежні до становлення Незалежності України

— А що пересічна аудиторія знає про самого Стуса?
— Коли ми прийшли на вечір пам’яті Василя Стуса в київську міську адміністрацію, то побачили там лише пенсіонерів 60-70 років і зрозуміли, що це та аудиторія, яка зазвичай не ходить на кіно, вони можуть побачити його лише по телевізору. А щоб його показали по телевізору, воно має успішно пройти в кінотеатрах. Касові збори зазвичай робить молодь, студенти. Та коли наші автори сценарію вийшли на вулиці і почали питати молодих людей, що вони знають про Василя Стуса, почалася трагікомедія. “Щось чули”, “Хтось казав”, “Письменник”, “Художник”, “Спортсмен”. Причому опитування проводили в сквері Стуса, поблизу вишів, біля Києво-Могилянської академії. Одиниці сказали про вірші Стуса, решта нічого не знають. До нього ставлення як до архаїчного “нафталінового” персонажа.

— Як ви збираєтеся популяризувати Стуса, якщо в кінотеатрах демонструють переважно голівудські блокбастери з відомими акторами та крутими спецефектами, на які стоять черги до кас?
— Фільм призначено для масового глядача, з прокатом на великому екрані. Тому ми маємо показати прогресивність цих людей, показати, що при Радянському Союзі в атмосфері сірості, безликості були ті, хто вмів любити, кохати, бути вірними своїм ідеалам, ними можна було захоплюватися і вони були модними персонами.
Нам потрібен Стус — “міцний горішок”, об якого система добряче поламала зуби, не мученик, не жертва. Ми робимо кіно видовищне, яскраве, з гарною операторською роботою, красивими акторами, гострими конфліктами, щоб був і саспенс, і напруга, і трилер, і трохи передчуття, що може щось статися. І любовна лінія, є і відверті сцени. Є навіть один гомосексуаліст — начальник колонії.

Епізоди фільму, які стосуються перебування Василя Стуса в колонії, знімали в місті Березань на Київщині – у непрацюючому нині виправному закладі

— Але ж фільм і не зовсім художній, яка частка реальних подій у стрічці?
— Абсолютно переважна. Це проект, який написали сценаристи Артемій Кірсанов і Сергій Дзюба, вони досить довго працювали над кінострічкою, сценарій писався фактично два роки. Дуже багато матеріалів зібрано на основі достовірних історичних фактів, ми записали дуже багато інтерв’ю з учасниками тих подій, хто знав Стуса ще за життя. Це і Дмитро Стус (син), свого часу писали інтерв’ю з нині покійним Іваном Драчем, Левком Лук’яненком. У нас є близько 20-30 годин матеріалів за участі свідків подій, на основі яких можна зробити документальне кіно.

— Перша відзнята сцена — самоспалення Василя Макуха. Як цей факт вплітається в контекст, чи справді Стус був свідком цієї події?
— Ну, по-перше, Василь Стус написав про цю подію вірш, він написаний настільки серйозно, з відчуттям, що складається враження, ніби він був свідком цих подій або принаймні хтось із його близьких родичів або друзів переповів йому цю історію. Бо там є ставлення, там є подробиці, там є настрій… Ми ризикнули вписати персонажа Василя Макуха в цю історію, і зробили це доволі органічно.
Василь Стус прямує на збори до Алли Горської, на творчий вечір, присвячений виданню “Націоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. Проходячи Хрещатиком, він і став свідком цієї події.
Наше кіно — це не просто зображення останніх днів життя Василя Стуса. Воно демонструє формування його як постаті. Це була дорога боротьби, дорога спротиву системі. Він собі як протагоніст вибрав антагоніста. Кого – вдумайтеся! Радянську тоталітарну систему з тотальним контролем спецслужб. Він вибрав собі наскільки потужного ворога, проти якого всі там десь пошепки говорили, але боялися, а він заявляв про це вголос.

— Що підштовхнуло його до гучного протесту всупереч особистій безпеці?
— Він був частиною групи дисидентів, на яких почалися гоніння. Ми бачимо: є Алла Горська, є коло однодумців, друзів, які підтримують один одного, мають дуже тісні стосунки — вони сподвижники. Аж тут вбивають Аллу Горську. Стус розуміє, що вона вбита, тому що не мовчала. Алла одного дня поїхала до Биківні, побачила, що там діти гралися черепами вбитих людей, почала піднімати галас з цього приводу. Її батько був тоді чиновником, керував кіновиробництвом, і він казав: “Алло, не роби цього!”. Вона не послухала і… загинула за невідомих обставин.

— Як це показано у фільмі?
— Є сцена, де Василь Стус бачиться з Аллою незадовго до цього вбивства. Потім вже вдома пише вірші, і в цей момент йому дзвонить Михайлина Коцюбинська, повідомляючи, що Алла Горська загинула. Звісно, Стус настільки переймається і приймає це до душі, що якщо до цього моменту він ще якось там тримався в певних межах, то після цього він повністю зривається і робить такі кроки, які потім йому коштують арешту, тюрми і життя.

— У фільмі, окрім Стуса, ви ризикнули задіяти інших відомих осіб з його середовища… Як ви на це наважилися, як прописували образи? Адже дехто з прототипів і зараз живий, і може бути багато критики…

Режисер Роман Бровко і оператор Костянтин Пономарьов у процесі зйомок

— Ми підняли записки “Із таборового зошита”, інші джерела. Наприклад, актора на роль Левка Лук’яненка шукали за старим фото. Ми звикли до його більш інтелігентного образу, але тоді тюремне ув’язнення диктувало свої умови: звісно, там був специфічний одяг, не можна було носити вуса, голова мала бути стрижена. Коли проводили кастинг, то думали, яким він має бути у кадрі. Якщо рівнятися по тому, яким ми його знаємо — то це сивий статний чоловік з вусами. Візьми такого актора — це буде неправдою, бо тоді, на зоні, він не міг так ходити. Візьми актора, який типажно був схожий на нього в молодості, але ніхто не зрозуміє, що це Левко. Ми знайшли типаж більш-менш середній, з рисами обличчя досить подібними — це досить цікавий актор з черкаського театру Михайло Кондратський. Проводили кастинги по всій країні, тому що в нас зібрався дуже цікавий склад постатей: Василь Стус, його дружина Валентина Попелюк, син Дмитро, котрий є людиною в мистецьких колах відомою, у нас є Алла Горська — художниця, Іван Дзюба, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Левко Лук’яненко, у нас є російський письменник Леонід Бородін — співкамерник Стуса. Є навіть В’ячеслав Чорновіл – у сцені з кінотеатру “Україна”. Його зіграв Роман Ясіновський — “зірка” фільму “Кіборги”. До речі, у фільмі є навіть Сергій Параджанов (актор Юрій Вутянов), під час презентації фільму “Тіні забутих предків”. А ще в епізодах — Тичина, Бадзьо і ще багато діячів того часу.

Початкова назва фільму була “Птах душі” — так називалася остання збірка Василя Стуса

— Тобто, буде показано не лише персоналії Стуса і його найближчих друзів, а й цілий пантеон дисидентів?
— Так, якщо подивитися на дійових осіб, то можна сказати, що дійсно зібраний пантеон людей, котрі приналежні до становлення Незалежності. Дуже цікавий висновок, до якого я прийшов, збираючи матеріали: Стус став дуже потужним каталізатором. Почалася перебудова, і почалася вона тому, що кепські справи були в Радянського Союзу: війна в Афганістані, скрутне економічне становище, ціни на нафту падали, і Радянський Союз не те, щоб дуже хотів переорієнтовуватися, але треба було, так би мовити, протягнути руку Заходу — показати, що ми змінюємося, ми вже не “імперія зла”, ми до демократизації, перебудови йдемо. Чому? Тому що треба було торгувати, продавати нафту, газ на Захід.
Та до перебудови не дозріли, насамперед, наглядачі колоній, адміністрація, котра ще сталінської закалки (“нет человека — нет проблемы”). Стус гине в добу перебудови, коли ще, напевно, рік-два — і він міг би звільнитися і залишитися живим. Тут відповідно постає питання: можливо, варто було якось взяти себе в руки, потерпіти трошки і вийти через рік-два на волю, будувати нову країну? Так би й сталося — вже у 1989-му році. Але не вдалося.

— То його смерть була марною?
— Я вважаю, що ні. Давайте подивимося так: сидить на зоні Стус, у котрого є інформація з різних джерел, що його в той час почали подавати на здобуття Нобелівської премії. Хтось каже, що це було насправді, хтось каже, що ні, інформація з засідань Нобелівського комітету насправді не розповсюджується. Але гіпотетично могла статися така ситуація: сидить Стус в Пермській колонії, ось його номінують і він таки отримує Нобелівську премію. А зважаючи на обставини і час, він би міг її отримати. Уявіть собі, що б відбувалося в Москві!
Дали Нобелівську премію ув’язненому поету. А за що дали? За збірку віршів, яку він написав в колонії. Це для них було б жахом — це ще один Солженіцин, ще один Пастернак, ще один Сахаров — четвертий Нобелівський лауреат, котрий сидить на зоні! І це піднесло би українське питання на найвищий рівень. Стус — не просто дисидент-шістдесятник. Українці сиділи по інших статтях — як націоналісти, котрі посягали на територіальну цілісність радянської системи. Тут, розумієте, “Союз нерушимый”, а тут хтось демонструє, що є незгодні, і СРСР тримається силоміць.

— Яким же чином радянська система могла вберегтися від подібного “збою”?
— Історичний факт — до Стуса в колонію приїжджали представники спецслужб. Вони проводили з ним бесіди, є свідки, котрі кажуть, що навіть його досить чемно просили, переконували — пропонували, щоб він відмовився від своїх поглядів і підписав лист про згоду на співпрацю з радянською владою — своєрідно покаявся.

— І почав оспівувати трактори та колгоспи?
— Так, як свого часу зробив Тичина, і ми цієї теми у фільми також торкаємося. На початку Стус дуже захоплювався ранньою творчістю Павла Тичини, але потім він його ніби й розумів, але й засуджував та дуже ображався. Родичі Стуса кажуть, що він ніколи не вважав себе жертвою, не вважав себе зламаним. Він був справжнім народним поетом, у котрого боліло на душі, писав те, що хотів, а не те, що вимагала партія. Він усвідомлював, що за це може бути покарання, розумів, що можна звернути з цього шляху, і тоді буде нормальне життя, сім’я, робота. Але він цього не зробив.

Стус режисер
Початкова назва фільму була “Птах душі” — так називалася остання збірка Василя Стуса

— Чи міг Стус взагалі піти на переговори з КДБістами, маючи таку позицію?
— Коли ми виписали це в сценарії, люди, які були свідками чи сучасниками цієї історії, поставилися до цього скептично, мовляв, Стус не став би навіть говорити з КДБістами. Ми виправдали це лише тим, що до нього за сценарієм приїхала жінка КДБістка на ім’я Віра, яку він знав по молодості — бачив її колись на своїх читаннях, вона спілкувалась з ним виключно українською мовою, була освічена та інтелігентна, робила кроки на зустріч. Таке собі “нове обличчя” КДБ — не душогуби-вбивці, а більш хитрі, гнучкі, підступні.
Вона пробує вмовити його, спекулюючи на темах безтурботного життя, побачень з дружиною, переконує, що влада змінюється: “Ми розуміємо, що ви розчарувалися, що довго сиділи, але там, за стінами, зміни, там демократія, перебудова, ви зможете вийти, тільки підпишіть…”. А Стус не вірив. У його житті були два етапи: коли він вірив, що можна щось змінити, писав листа Малишкові, обурений русифікацією Донеччини, коли він добивався зустрічі зі Щербицьким. Він вірив півжиття, що можна щось змінити, тому й намагався достукатися. А другу половину життя він був розчарований. Бачив, що нічого не змінюється, і зневірився. Не випадково й цю КДБістку звати Віра — вона переконувала Василя Стуса повірити, вона, як дух радянської системи, шукає останні шляхи, щоб його переконати. Віра намагається повернути Стусу віру в те, що варто жити, зрадивши своїм принципам: “Якщо повірите ви, за вами підуть й інші, і повірять також. І ви станете рятівником усіх цих в’язнів”.

— Але якщо настав час умовної свободи, чому ж таки гине Стус?
— Для Стуса є дві загрози: Віра, яка хоче “звабити” його ідеологічно, а є сталінської закалки тюремні наглядачі. Вони його бороли-бороли, ламали-ламали, а він не ламається. І вони розуміють, що якщо вже приїхала така особа, як Віра, і якщо їй вдасться переконати поета, то це означатиме поразку тюремної адміністрації. Вони розуміють, що потрібно з цим щось вирішувати — або нещасний випадок, або хвороба чи будь-що, щоб він не вийшов звідси живим і Віра не змогла отримати своє. Ми показуємо, що в Радянському Союзі немає якогось одного-єдиного центру, це таке собі “кубло змій”, у якому кожен діє з користю для себе.

Якщо подивитися на дійових осіб, то можна сказати, що дійсно зібраний пантеон людей, котрі приналежні до становлення Незалежності

— У чому полягає феномен Стуса?
— Після вбивства Стуса (за версією фільму, його прибило нарами) починають коїтися дивні речі: до Пермської колонії приїхало вище керівництво, вони навели там “шмон”, потім за кілька днів якось раптово помер начальник колонії, хоча він нібито й мав онкозахворювання, і взагалі після того і в’язням пайки збільшили, і зустрічі з родичами дозволили, і режим пом’якшили. Напевно, боялися, що хтось із західних спостерігачів приїде з перевіркою до цієї колонії і побачить, що там відбувається, тоді міф про демократизацію СРСР розвіється. І ми бачимо, що невдовзі виходить на волю Левко Лук’яненко, виходять учасники Гельсінської групи, повертаються в Україну і створюють такі процеси та події, які призводять до проголошення незалежності України. Цей імпульс дала саме загибель Стуса.
Мені здається, що Стус став каталізатором цих процесів, можливо, якби не він і не події, які послідували за його смертю, шанс на незалежність міг залишитися невикористаним.

— Чи зачепили ви постать адвоката Стуса — нині відомого як “кум Путіна” — Віктора Медведчука?
— Суд над Василем Стусом за участі Віктора Медведчука відбувся в 1980 році. Ми ж показуємо рік 1985-й, тобто сам суд мав бути відображений лише в якості ретроспективи, спогадів поета. Та коли ми спілкувалися з родиною Василя Стуса, то помітили у них обережне ставлення до особи адвоката. Дмитро Стус зауважив, що сам його батько говорив, що Медведчук був частиною радянської системи і як радянський адвокат діяв у тих межах, котрі йому відводилися, і навіть якби це був будь-який інший адвокат, він нічим би йому в тих умовах не міг допомогти. Звісно, Медведчук теж схиляв його до каяття, і він міг би отримати за це менший термін, але це була така ж радянська сила, яка би змушувала його все одно скоритися. Ми хотіли включити і цю тему в сюжет, втім, коли постало питання скорочення хронометражу, серед іншого, скоротили і цей фрагмент, Медведчук не увійшов у фільм через брак фінансування, як і інші сцени.

Звісно, Медведчук теж схиляв його до каяття, і він міг би отримати менший термін, але це була така ж радянська сила, яка би змушувала його все одно скоритися

Медведчука повернули у стрічку активісти
Коли ця стаття готувалась до друку, скасування зйомок цього епізоду отримало сплеск критики з боку суспільства. У мережі з’явилась інформація, що суд вирізали зі сценарію після дзвінка від Віктора Медведчука, з’явилися дописи і про те, що ця особа нібито взагалі фінансує весь фільм. З огляду на цей скандал, 11 серпня знімальна група опублікувала на своїй сторінці заяву про те, що сцену з Медведчуком таки включать у фільм.


Після виключення з аспірантури, Стус був змушений працювати в котельні

“Ми визнаємо, що, видаляючи з останнього драфту сценарію серед іншого і цю сцену, ми не достатньо відповідально підійшли до аналізу її значущості для суспільства.

Вони проводили з ним бесіду, є свідки, котрі кажуть, що навіть його досить чемно просили, переконували — пропонували, щоб він відмовився від своїх поглядів і підписав лист про згоду на співпрацю з радянською владою

Ми вдячні українцям за увагу до нашого проекту і впевнені, що з такою силою громадянського суспільства, як в Україні, ми здатні перемогти будь-які негаразди.
Найближчим часом сцену буде дознято, про що ми повідомимо медіа окремим прес-релізом”, — йдеться в заяві.
Інформацію про погрози чи підкуп режисер також спростував.

Перед написанням сценарію автори фільму спілкувалися з сучасниками Василя Стуса: Левком Лук’яненком, Іваном Драчем, а також з родиною поета

Наступного дня, 12 серпня, не забарилась і реакція  Віктора Медведчука. На офіційному сайті його партії розмістили заяву, у якій йдеться про радянські реалії правосуддя та про те, що Стус “имел такие убеждения и осуществлял действия, которые подпадали под нормы Уголовного кодекса УССР. Любой человек, который привлекался по той же 62-й статье УК УССР, считался «врагом советской власти» и был изначально, с момента своего ареста, запрограммирован на получение соответствующего приговора и практически заранее известного срока отбывания наказания, поэтому роль адвоката, которого само государство принудительно привлекало для участия в подобных делах, была незавидна и не играла существенной роли в заранее известном приговоре”.

Загибель Стуса дала такий імпульс, такий поштовх, який спричинив кроки, що в подальшому призвели до незалежності України

Завершується заява, підписана адвокатом Медведчука Ігорем Кириленком, словами:
“Настоятельно рекомендую средствам массовой информации и отдельным гражданам не распространять недостоверную, лживую информацию о Викторе Медведчуке, а лицам, которые связаны со съемками фильма «Стус» («Птах душі»), воздержаться от действий, направленных на распространение такой информации о Викторе Медведчуке. Поэтому в случае выхода в прокат фильма «Стус» («Птах душі») с недостоверной информацией о Викторе Медведчуке, я оставляю за собой право на соответствующие правовые действия, в том числе направленные на запрет через суд демонстрации подобного фильма”.

Зйомки фільму починалися зі сцени акту самоспалення Василя Макуха, свідком якого, за сценарієм, став Василь Стус
дисиденти
Для того, щоб глибше зрозуміти образ і феномен Стуса, глядачу необхідно відкрити для себе радянську епоху під тим кутом зору, під яким її бачили дисиденти

Молоді й незламні незабаром у фільмі “Стус”
…Після нашого інтерв’ю на знімальному майданчику ще була масова зйомка епізоду акції протесту в кінотеатрі “Україна”, через яку Стуса відрахували з аспірантури. Для дисидентів вона стала переломною та спричинила в подальшому цілу низку трагічних подій. Зйомки її було заплановано на 7 липня, і якраз у цей день відійшов у вічність один з головних ідеологів українського опору Левко Лук’яненко.

Алла Горська (Карина Шереверова) і Михайлина Коцюбинська (Мирослава Філіпович)

Проте його, як і Василя Стуса, як і багатьох інших, вже увіковічнено в цьому кіно, і вони всі повернуться до нас – молодими й незламними – вже незабаром у фільмі “Стус”.

 

АВТОР: Ірина Басенко
ФОТО: Дмитро Бургела, Сергій Фоменко

 

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии