Фільм Петлюра
Джерело - Радіо Свобода

Знаючи, що українські сценаристи не надто переймаються сюжетами повнометражних кінокартин від стрічки «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука, я очікувала ледь не гіршого. І все ж творцям фільму про одного із учасників визвольної боротьби періоду Української революції вдалося мене не розчарувати.  «Щоденник» має всі шанси стати фільмом, обов’язковим для перегляду журналістам, медійникам, піарникам та політтехнологам – для розуміння принципів та механізмів, як дійсно можна сформувати потужний міф, використовуючи геополітичні та медійні інструменти впливу на основі актуальних історичних дискурсів. Отже, що вдалося, а що – ні, які меседжі несе сучасний «Петлюра» і чому варто йти дивитися кіно про нього, читайте у рецензії журналіста видання Persona.Top.

Історична українська кінокартина «Таємний щоденник Симона Петлюри» багато хто з критиків назвав поетичним театралізованим фільмом. І це дійсно так – сцени затягнуті, занадто довгі, часто нудні з багатьма роздумами, котрі не будуть легкозрозумілими для глядачів, що не надто переймалися вивченням подій історії часів УНР. У кіносценах, де йдеться «про мир», забагато кабінетних локацій статичного формату. Стрічка перенасичена розмовами експертів, тоді як хочеться картинки: от, наприклад, розмірковують члени уряду Винничченко, Грушевський і Петлюра про ситуацію з більшовиками в Києві, але ті більшовики виходять якимись абстрактними. Тобто, їх було би краще показати картинкою – побільше сцен з ворогами, їхніми нападами, характерами та боями. Як таких ворогів української держави  в «Щоденнику» вкрай мало – тільки два епізоди – взяття «червоними» заручників і розстріл, а також взяття петлюрівцями більшовиків і відправка їх до Лук’янівської в’язниці, тоді як хотілося би більше. Те ж саме стосується військ Денікіна і козаків – їх не показали, хоча й мова була.

Епізод з фільму. Джерело – Укрінформ

Ледь не влізли в документалістику

Ще один цікавий нюанс «Таємного щоденника Симона Петлюри» – титрування історичних персонажів. Було зрозуміло, що автори прагнули якомога точніше відтворити історичну дійсність, але в кіно не завжди це доречно, адже можна банально заплутати глядача, перевантаживши його фактами. А таких постатей з української історії було дуже багато в «Щоденнику»  –  всі члени уряду (хоча не впевнена, що варто їх було титрувати), ініціатор єврейських погромів Семесенко, французький журналіст, Торес…У необізнаних одразу почнеться асоціативний хаос – тому варто було би залишити лише ключових осіб, вводивши в сюжетну лінію їх аж ніяк не за допомогою титр. Фільм – художній, тому, як вважаю, глядач би пробачив певні історичні неточності.

Цікавий прийом – використання кадрів історичних хронік в якості ілюстрації. Але це рішення було сумнівним,  оскільки в поєднанні з вище зазначеними підписами персонажів фільм малу-помалу влазив в жанр документального, тоді як по суті є ігровим.

Мало екшену, крові, любові 

Загалом же, якби не батальні сцени з яскравою стріляниною, то навряд чи я б змогла додивитися фільм до кінця, бо нуднувато і нецікаво. Бракувало динаміки, інтриги, драми, екшену, раптовості, емоцій. Це був той випадок, коли конфлікт – тільки на язиці, а по факту – не видно.

Теж саме стосується і сюжетних ліній з дружиною та донькою. Жінки Симона Петлюри виконали в стрічці фактично роль меблів – жодних цікавих, інтригуючих, конфліктних взаємодій між ними не було. В якійсь мірі вони просто відтінювали характер українського отамана, але не більше. А хотілося емоцій, яких глядач недоотримав – якихось пристрастей, поцілунків на фоні бою та пострілів.

Затягнули стрічку невиправдано

Ще одна особливість «Щоденника» це занадто довга історія вже після суду в Парижі. Вважаю, що не варто аж так розтягувати. Попри те, що саме в цій частині були емоції – вона вже по суті була беззмістовною і не несла ніякої ні сюжетної, ні символічно-смислової  ролі. Сценаристам варто було би обмежитися закінченням ганебного судового процесу над Швацбардом з додатковим, можливо, меседжем із щоденника Петлюри про його націоналістичну місію заради майбутнього України.

Головний герой схожий на Хабенського 

Головну роль в «Щоденнику» зіграв Сергій Фролов. Його  можна однозначно вважати відкриттям – нарешті в українському кінематографі з’явився свій Леонардо Ді Капріо. На щастя, автори стрічки не йшли сліпо за історичною переконливістю, обравши симпатичнішого героя – тут їм великий плюс. Адже історія історією, а картинка має бути красивою. Та через сценарні нюанси трансформації – зовнішньої та внутрішньої – я не помітила. Але переконана, що відтепер за участю Сергія Фролова відзнімуть ще багато успішних картин.

Сергій Фролов (Петлюра)
Сергій Фролов (Петлюра). Джерело – Планета Кіно

Досить-таки,  достовірно візуально були показані історичні постаті – Михайло Грушевський (Богдан Бенюк), Володимир Винниченко (Євген Нищук). Щоправда, в Нищука забагато театральщини – а я це в кіно не терплю. А от дружина Петлюри виглядала якось непереконливо: мало пристрастей, емоцій, криків та елементів, притаманних для історичної драми. Хоча, можливо, це не можна вважати недопрацюванням Ірми Вітовської. Скоріш – це  промах сценаристів, котрі відвели їй виключно ілюстративну роль.

Ірма Вітовська (дружина)
Ірма Вітовська (дружина). Джерело – Kinoafisha

Дочку українського отамана зіграла Янчук. Дочка режисера. Її фільмографія ще не досить багата – всього лише три проекти, серед яких і «Петлюра». Акторська гра – на трієчку. Великим плюсом стала хіба що нетипова ніжна зовнішність актриси. Тому загалом в формат «Щоденника» вона вписалася.

Вікторія Янчук (Леся). Джерело – kinoteatr.ru

Не знаю чому, але «Таємний щоденник Симона Петлюри» дуже нагадав російську кінокартину «Адмірал», у якій йдеться  про цей же часовий історичний проміжок. Щоправда акцент росіяни зробили на знищенні витонченого інтелігентного та стриманого царизму більшовиками-мародерами. Ясна річ, що історію Колчака знімали ще до початку російсько-українського конфлікту – у 2008 році. Головні ролі в стрічці тоді зіграли зіркові актори – Констянтин Хабенський та Єлизавета Боярська. Ясна річ, що в кращих імперських традиціях, УНР в «Адміралі» як самостійна держава заперечувалася, адже як заявив Колчак: «Україна віддана німцям».

До речі, головні герої обох фільмів схожі візуально і за рисами характеру – фактично той самий типаж.

К. Хабенський (Адмірал). Джерело – Триколор ТВ

Але якщо російським кіномитцям вдалося героїзувати свого адмірала, то українцям свого отамана УНР – аж ніяк ні. І це великий промах. Вважаю, що Петлюрі варто було тонко надати потужнішого ідеологічного контексту, такого, аби нарешті прокинувся в українцях істинний патріотизм. Однак для цього «Щоденник», як мінімум, мав би взяти «за живе».

Сплагіатили вальс?

Окремо виділю сцену вальсу. Склалося враження, що українці її сплагіатили з «Адмірала» – пам’ятаєте ту саму сцену, де Анна Василівна танцює з Олександром Колчаком? Така ж сцена є і в «Щоденнику» – щоправда він танцює з донькою. І суть цих сцен  в контексті смислів – практично однакова. Навіщо було так нагло красти? Хоча на виправдання можу сказати, що росіян свого часу звинувачували в калькуванні сцени вальсу з фільму «Титанік».

ВАЛЬС «Адмірал»:

Трейлер з вальсом:

«Щоденник» – must watch для журналістів, піарників та політтехнологів

Попри типові для українського кіно мінуси – натягнутість сцен, сценарні провали і театральщини, в «Щоденнику» є і ряд позитивних аспектів. Один із них – це те, що в стрічці чітко продемонстровано механізм формування політичних міфів шляхом використання засобів масової інформації та політичних діячів в розрізі геополітики. Я переконана, що фільм мають обов’язково переглянути всі журналісти, медійнкии, піраники та політтехнологи. Це фактично українська версія фільму Баррі Левінсона «Хвіст виляє собакою», адже тут чітко простежується аналогічний приклад, як за допомогою політично-пропагандистських інструментів можна створити нову, вигідну реальність – у нашому випадку мова йде про те, як дискредитувати імідж Петлюри, і, зокрема, український націоналізм як феномен за допомогою фабрикації справи С. Шварцбурда. Це просто ідеальна схема та механізм – переконана, що такі прийоми наразі використовуються в російському і українському політикумі, аби усунути певних конкурентів та сконструювати вигідну дійсніть, при цьому законно опираючись на факти.

На «Петлюру» варто піти, аби напевне знати, як подібні махінації здатні змінити не тільки хід подальшої історії, а й стати потужним підґрунтям для майбутніх пропагандистських прийомів. І це прекрасно на сьогодні ілюструють теперішні міфи від сусідів-агресорів – про бандерівців, петлюрівців і «розіп’ятих хлопчиків».

Вдало показали геополітичні закулісні ігри

Окрім медійно-політичних маніпуляцій, в «Таємному щоденнику Симона Петлюри» правдиво показали Україну у геополітичному вимірі  того часу. З одного боку Європа (Франція особливо), котра, як виявилося, не має ні другів, ні ворогів, а лише свої інтереси, а з іншого – царська Росія, котра ще раз наголошує, що держави України ніколи не було – хіба що Малоросія.  Україна ж, по суті, стає розмінною монетою – сировинним придатком, який стає предметом торгу. При чому як з боку Симона Петлюри з Юзефом Пілсудьским, так із зі сторони радянських дипломатів з представником Франції. От тільки мета торгів різна: Петлюра прагне підтримки і визнання самостійності українського народу, а радянські посли – придушення ідей націоналістичного патріотизму та визвольного руху заради утвердження «совєтів» та побудови пролетарської держави. На жаль, на сьогоднішній день ми й досі можемо провести подібні аналогії , щоправда, політичні фігури тільки змінилися.

Аби розуміти свою ідентичність і своє місце в світі, в державі, а також  наскільки кровопролитною може бути національно-визвольна боротьба, на такі фільми, як «Таємний щоденник Симона Петлюра», варто ходити. Адже поки що рівень державотворчої свідомості та потреби цінувати свою історію в українців занизький – про це, як мінімум, свідчило те, що в залі кінотеатру, незважаючи на вихідний, було лише троє глядачів.

Автор: Ірися Герцун, журналіст видання Persona.Top 

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии