Соціальна драма Марисі Нікітюк “Коли падають дерева” – це кіно не для всіх. Воно точно для дорослих, але через замах на артхаусність, режисерські ходи Ларса фон Трієра і аналогії із російським “Левіафаном” навряд чи зможе вважатися таким, як того потребує широка аудиторія. Однак байдужим стрічка не залишить нікого: тут все, наче в реальному житті – нещасне кохання підлітків-максималістів, тяга українського народу до страждальництва, соціальна нерівність і пострадянський характер мислення з апеляцією до понять “А що ж люди скажуть?”. Цей фільм варто переглянути усім, хто й досі живе за старими правилами, ностальгує за минулим і не навчився брати відповідальність за своє життя та майбутнє у свої руки. Чим вражає кіно “Коли падають дерева”, з’ясовувала журналіст видання Persona.Top.

Сюжет повнометражної кінострічки Марисі Нікітюк зав’язується навколо двох закоханих підлітків – Лариси та Шрама. Лариса – дівчина зі звичайної української небагатої родини, котра сорок днів тому втрачає батька і намагається знайти себе в подальшому дорослому житті. Дівчина має матір і малу 5-річну сестричку Вітку, яка ні за що не слухається бабусю. Бабуся постійно осуджує старшу онуку, оскільки та не ночує ночами вдома. Головною проблемою при цьому стає те, що односельчани вже начебто вважають Ларису повією, а бабі така морока не потрібна.

Шрам – хлопець із циганського табору з кримінальним минулим. З одного боку, він начебто типовий поганий хлопець, для котрого людське життя нічого не вартує, а з іншого – він завжди тримає своє слово.

Закохана пара хоче втекти із Богом забутого села, де всіх лізуть один до одного в постіль і недобре шепочуться поза спинами. Однак не складається, і Лариска їде до матері.

Мати – жінка, котра все життя присвятила покійному вже чоловікові. Після його смерті не може взяти себе в руки, постійно плаче і жаліється на гірку долю. Так само, як і бабуся, осуджує власну доньку, зважає на думку інших членів суспільства, тоді як власну дитину не слухає, звинувачуючи її ледь не в усіх смертних гріхах.

По суті, Лариса стає заручницею суспільної думки, але при цьому тримається і намагається висловлювати протест проти традиційних моральних норм та уставів.

Та найхарактернішим поборником свободи стає мала 5-річна Вітка. Дівчинка – справжнісіньке мале чортеня, яке зводить з розуму бабу, постійно лоскочучи їй нерви і не піддається жодним виховним практикам. На відміну від дорослих, у малої є своє бачення всього і у своїх дитячих поривах вона завжди досягає свого.

Поки Лариска перебуває в матері, її хлопець вв’язується в кримінальну історію із кривавим вбивством. Це чимось нагадує лихі дев’яності – Шрама та його друзів за “провальну” операцію із відмиванням боргу переслідують свої ж бандити, котрим вдається з ним розправитися. Та попри це Шрам залишається в живих: зустрічається за малою Віткою і передає їй обручку своєї матері для Лариски і просить, аби та його чекала, щоби не сталося. Однак Вітка губить випадково обручку. В кінці це призводить до життєвої трагедії: старша сестра виходить заміж за іншого, котрого висватала їй мати, а на своєму весіллі знаходить ту злощасну ювелірну прикрасу.

У той же час п’ятирічна дівчинка постійно звинувачує себе, що вона загубила обручку і доля її сестри склалася так плачевно. На весіллі поки наречена голосила, вона осідлала подарованого циганами білого коня і втекла.

Вдало прописаний сценарій – рідкість для українського кіно

Стосовно сюжету, то одразу скажу, що дійсно видно, що сценаристка і водночас режисер стрічки дійсно написала за своє життя не один сценарій. Це дуже помітно, особливо у порівнянні з іншими фільмами українського виробництва, в котрих майже в 90 відсотків випадків слабким місцем є сценарій. Натомість в картині “Коли падають дерева” сюжет в цілому і всі сюжетні лінії виписані та прописані дуже чітко. За це великий плюс сценаристу. Адже не щодня побачиш дійсно хороше українське кіно без сценарних “провалів” і обірваних сюжетних ліній.

До речі, кінець фільму неоднозначний – не буду описувати його детально, аби не псувати потенційну інтригу. Але саме такі фінали часто практикують відомі режисери короткометражок та артхаусних фільмів, змушуючи таким чином глядача шукати приховані смисли і порозмірковувати.

Замах на стиль Трієра

Окремо відзначу стиль режисера. Таке в українському кінематографі буває нечасто, коли відчувається конкретне і цілісне режисерське бачення та стиль. “Коли падають дерева” має всі шанси стати візитною карткою Марисі Нікітюк, і якщо вона зніматиме фільми в аналогічному стилі – з затягнутими атмосферними сценами, креативними кадрами емоційного розкриття героїв та органічно передаватиме настрій фільму, то має всі шанси стати українською версією культового Ларса фон Трієра. По суті це означає, що в майбутньому всі її кінокартини будуть впізнавати за притаманним лише їй режисерським баченням.

До речі, у фільмі дійсно багато сцен, котрі нагадують фільми вищезгаданого культового кінорежисера. Наприклад, коли Лариса лежить в річці під ряскою, наче Офелія, дуже нагадує кадри з “Меланхолії”, коли у воду лягає охоплена пригніченим станом наречена Жюстін, також в “Деревах” є ще одна схожа сцена, коли Лариса плаче за батьком на кладовищі, лягаючи поміж квітів на його могилу.

Джерело — Opinion
Меланхолія
Меланхолія Л. фон Трієра. Джерело — Хорошее кино

Це перший український фільм, де зуміли показати хороший секс

Також по стилю Трієра нагадують і більшість сцен еротичного характеру, яких до слова в фільмі чимало. Це, мабуть, перший фільм українського виробництва, де досить-таки непогано відзняли любовні сцени. Раніш складалося враження, що для українських режисерів секс – то табу.

Єдиний мінус – це те, що діалоги під час любовних епізодів були трохи другоплановими, тобто трохи розмивалася суть і ковталися окремі фрази.

Головні герої. Джерело — Ранок у Великому Місті — ICTV

Атмосфера – левіафанівська

Особливо вражає в стрічці те, як органічно та влучно передана атмосфера, побут, колорит, мова та настрої усіх персонажів. Усі локації – в темних тонах, сірих, приглушених. Таких, як в скандальному російському фільмі Андрія Звягінцева “Левіафан”. Усе настільки потужно, що подекуди давить на нерви і підсвідомість, формуючи ореол безвиході, занепаду та поганого кінця. За атмосферу – режисеру і постановникам великий респект.

Народний колорит, традиції та мораль як феномен теж займаються потужне місце в “Деревах”. Тут є абсолютно все і суржик і лайка і людська заздрість, засудження та інші прояви ментальності на зразок “аби нажертися на святі чи поминках”, чи вже звичне “Моя хата скраю”.

Народні упередження майбутньої свекрухи Лариски – “а ти дівка порчена” – ще один типовий пережиток упереджень українського села, мовляв секс до весілля – то табу. Парадоксально, що попри такі заборони – у фільмі всі потайки практикують те, що не можна, однак на публіці це висміюють і заперечують.

Свекруха і невістка. Джерело — YouTube

Зіграли на фольклорних контрастах: поминки – весілля

Дуже вдало зіграли і на протиріччях, показавши поминки – 40 днів за батьком Лариски та її весілля. На цих двох оказіях чудово демонструється характер, пориви, цілі та прагнення чи не усіх героїв. І поминки і весілля – мають свій неповторний колорит, але ж по суті зводяться до одного – до тостів, котрі ніхто не чує, до прагнення напитися, наїстися та попліткувати. Саме через такі фольклорні сюжети і розкривається ментальність народу – тут вона, щоправда, показана не з кращого боку – брутально, грубо і безкомпромісно. Але як вже є – зате правдоподібно.

Майже всі актори – дебютанти, але впоралися чудово

Гра акторів в фільмі Марисі Нікітюк – на достойному рівні. Особливо вражає те як справилася із роллю Вітки маленька акторка Соня Халаїмова. Її тривожна молитва на цвинтарі – один із найглибших та найемоційніших моментів стрічки. Вважаю, що не кожна доросла актриса зможе настільки щиро передати благання в Бога щастя всім. Тому Соня впоралася на тверду п’ятірку.

Соня Халаїмова
Соня Халаїмова. Джерело — Opinion

Ларису зіграла Анастасія Пустовіт. Візуально вона дуже нагадує Мілу Йовович ще за часів “Голубої лагуни”. Роль як для недосвідченої акторки зовсім непроста, адже необхідно було відтворити і протест, і любов, і прагнення до свободи. І само собою зіграти дуже багато складних через відповідний антураж еротичних сцен. В одному зі своїх інтерв’ю актриса нарікала, що саме зйомки сексуальних сцен в траві, на дереві й в болоті були найважчими і емоційно її виснажували в прямому сенсі аж до сліз. Однак старання виявилися не марними: Настя отримала нагороду на 9 Одеському Міжнародному кінофестивалі в категорії “Найкраща акторська робота в національному конкурсі». Тому ми можемо стверджувати про вдалий її дебют у великому кіно.

Анастасія Пустовіт. Джерело — 24 Канал

Хлопця Лариси з прізвиськом Шрам зіграв на екрані втілив Максим Самчик. Це теж був дебют. З яким попри відсутність досвіду хлопець впорався на тверду четвірку. Чомусь хотілося від актора більшої віддачі, емоційності та співпереживання. Оскільки Шрам – це персонаж з кримінальним минулим, що передбачає як мінімум наявність жорстоких рис, брутальності та різкості. А цього не вистачило. Окрім того, по типажу, Максим Самчик аж ніяк не схожий на цигана. Тому із зовнішністю трохи потрапили не в яблучко.

Максим Самчик (в центрі). Джерело — Like

Отже, «Коли падають дерева» — це фактично перший дійсно неповторний, серйозний та сміливий український фільм, який варто переглянути. Так, він не для всіх і не кожен його зрозуміє, зокрема це стосується бачення, режисерки, але стрічка претендує на те, аби розвіяти міфи та стереотипи про те, що українське кіно – це щось недолуге, нецікаве та неякісне.

Автор: Ірися Герцун

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии