Інтерв’ю з Ахтемом Сеітаблаєвим припало якраз на кінець літа і на завершення знімального сезону нової стрічки «Захар Беркут». Літні зливи не вщухали декілька днів, але саме в годину, призначену для інтерв’ю з Ахтемом, небо над столицею розпогодилося.

Ми зустрілися біля Золотих воріт. Український актор та режисер у чорній футболці, світлих брюках та чорних окулярах. Не просто темних, а справді чорних. Попри це, впізнаю його ще здалеку.

Наша розмова розпочалася біля підніжжя золотоворітської брами і привела нас до входу в Будинок актора, що на Ярославовому Валу.

— Ахтеме, ви, напевно, найбільше з сучасників доклалися до популяризації українського кіно за кордоном і створення «українського Голлівуду». У вашому новому фільмі «Захар Беркут» залучено багато іноземних акторів, в тому числі, зі світовим ім’ям. Як їх відбирали? Чи охоче закордонні зірки брали участь в кастингах?

— Це не мій продакшн, «Захар Беркут» створюється компанією Kinorob. Тож залучити іноземних артистів, зокрема, з Голлівуду, таких як Роберт Патрік, Томмі Фленаган, Роккі Майєрс – це була ідея, в першу чергу, продюсерів нашої стрічки. Це Єгор Олесов, Джефф Райс, Юрій Карновський і Раджа Коллінз.

Для мене це було неочікувано, тому що коли мене запрошували як режисера, я думав, що це будуть виключно українські актори. На початку мова йшла лише про Роберта Патріка на роль Захара Беркута.

Наше кіно — це промоція української історії і водночас сигнал того, що в Україні є професіонали і тут безпечно можна знімати фільми будь-якої складності

Потім географія розширилась, ми довго обговорювали це питання, але продюсери мене переконали, що це зіграє корисну роль в процесі просування України, українського кіно в усьому світі і збільшить шанси в міжнародному прокаті.

Це промоція української історії і водночас сигнал того, що в Україні є професіонали і тут можна безпечно знімати кіно будь-якої складності. Мене абсолютно переконав Роберт Патрік, як і Том Фленаган, у якого за плечима такі стрічки, як «Хоробре серце» та інші. Решту кандидатур ми обговорювали, актори надсилали записи своїх проб.

— Фільм «Захар Беркут» виводить твір Івана Франка (і його самого) на космополітичний рівень. Ви співпрацювали у процесі підготовки сценарію з його нащадками, фондом?

— Так-так, у нас підписаний меморандум про співпрацю з «Міжнародним фондом Івана Франка», який очолює його онук Роланд Франко. Фільм будується за мотивами цього твору. Ми дозволили собі, попередньо узгодивши з онуком автора, ввести в сценарій додаткових персонажів. Це дозволить трохи розширити драматичну складову цього твору. Наприклад, ми ввели такого персонажа, як мати братів Беркутів.

— У фільмі постає такий архетип територіальної громади, яка фактично самотужки бореться, опинившись з ворогом сам на сам у долині Тухлі. Цей контекст особливо важливий зараз, коли громади в країні розвиваються, гуртуються, відчувають відповідальність. За рахунок чого тухольці перемогли? За рахунок демократії чи лідера в особі Захара?

— Тухольці приймали й інші громади до себе, які також потерпали від ординських навал. Десятитисячне військо монголів, найсильнішу на той час армію, їм вдалося перемогти завдячуючи військовій стратегії. Це фільм не стільки про протистояння, скільки ми намагаємося розповісти про ідеологічні суперечки між громадою на чолі з Захаром Беркутом, які уособлюють перші паростки демократії, і боярином Тугаром Вовком. Свого часу він захопився державною моделлю Монголії і вважав, що громада, якщо вона прагне бути сильною, повинна будуватися на військовій автократії. Він пропонує громаді Тухлі свій захист, але в обмін на те, що він буде їх господарем. І люди йому відповідають, що “так, ми готові битися пліч-о-пліч з тобою, але є одна умова: ми не будемо твоїми рабами, ми вільні люди і вимагаємо до себе поваги”.

І драма Тугара Вовка якраз в тому, що він, можливо, цілком справедливо вважав, що в часи, коли йде війна, саме військова автократія — то є шлях до перемоги. Багато таких прикладів ми можемо побачити в історії, в чомусь він був і правий. Тому що демократія під час війни — не наймобільніша конструкція, яка може протистояти такому виклику. Тому що потрібно швидко приймати рішення: повинна бути одна людина, яка дає накази, що виконують. Тут немає часу на голосування, обговорення та суперечки. Тугар Вовк багато в чому правий, але він же забажав за це абсолютної влади. А це призводить потім до диктатури, і подальша історія багатьох народів про це свідчить.

Дуже актуально, коли завдячуючи твору, який написаний багато років тому, можемо краще зрозуміти самих себе. Не є великою таємницею, що і ви, журналісти, і ми, митці, створюючи свої роботи, певним чином формуємо майбутнє.

— Кожне сказане нами слово чи пост у соцмережі в майбутньому буде історичним свідченням…

— Так, тому що ми надсилаємо якісь меседжі – те, що нам болить, що бентежить, на що ми надіємось, у що віримо. Для мене історія Захара як особистості — це свого роду авраамічна історія, тому що, ви ж пам’ятаєте, по біблійному сюжету, що Авраам, щоб підтвердити Богу свою безкінечну довіру, віддав у жертву свого сина, а Всевишній, побачивши цю віру, замість сина прийняв ягня. І наш Захар, свідомо розуміючи, що його сини можуть загинути, більш того, молодший Максим потрапив у полон до монголів, готовий пожертвувати його життям задля життів інших людей.

Демократія під час війни — не наймобільніша конструкція, яка може протистояти такому виклику. Тому що потрібно швидко приймати рішення: повинна бути одна людина, яка дає накази, що виконують. Тут немає часу на голосування, обговорення та суперечки

Ідеологічний зміст фільму якраз на цьому й базується: на цивілізаційному виборі. Людина, яка хоче переламати через коліно власні традиції, власну громаду, принести сюди “чужий устав” — приречена на самознищення.

Тугар Вовк приходить до цього, що втрачає свою дочку, і, зрештою, гине сам. Тим часом Захар розуміє, що якщо хоча б один ворог піде живим з їхньої землі, то він прийде зі ще більшою навалою. Тому не дає згоди на обмін: життя Бурунди на життя свого сина. Це вчинок дуже сильної і дуже мужньої людини. Я сам батько чотирьох дітей і навіть не можу уявити, що це означає для батька, який знає, що він робить непростий вибір.

— Ну, зараз трохи інші погляди на обмін військовополоненими, і такий крок у сучасній Україні суспільство навряд чи б підтримало…

— Сюжет фільму не слід трактувати буквально. Це, скоріше, поштовх задуматися над тим, що для людини є найголовнішим, чого вона хоче, чим здатна пожертвувати заради своєї мети, куди приводить мрія. Ну і, власне, вибір: захист і ланцюг, чи свобода і постійна необхідність цю свободу відстоювати, навіть ціною власного життя.

Осмислюючи сказане Ахтемом, ми якийсь час мовчимо, сидячи на сходах Будинку актора. Потім робимо декілька фото і помічаємо вгорі над дверима старий годинник, який зупинився. До будинку весь час підбігає молодь, також фотографується, адже будівля досить колоритна. І ми продовжуємо розмову.

— До війни, до окупації Криму народи українців і кримських татар були майже не знайомі. Ми, українці, мало знаємо про вашу культуру, звичаї, історію. Яке співвідношення демократії/автократії у кримськотатарського народу?

— Кримські татари якраз дуже добре обізнані про українців. Але це питання є значно ширшим. Я зараз не беру до уваги радянські часи, тому що радянська влада намагалася знищити як українців, так і кримських татар, та й взагалі всіх тих, у кого є дух свободи. І це стосувалося будь-якої людини будь-якої національності. Українцям не потрібно розповідати, що таке радянська влада, що таке голодомор і знищення за національною ознакою. Тому що українці це все добре знають з досвіду своїх взаємовідносин з Москвою.

Кримські татари також добре це знають. Нас не було навіть у переліку народів, котрі мешкають на теренах Радянського союзу. Нас просто не було! Навіть у паспорті писали “татарин”, але ж є татари казанські, башкирські, астраханські, а кримських не було.

І ви, журналісти, і ми, митці, створюючи сьогодні свої роботи, певним чином формуємо майбутнє

Те, що кожен кримський татарин у якомусь сенсі є істориком — це виходить від того, що ми довгі роки знаходилися під державним пресом. От нас немає, так? А як себе ідентифікувати і знати, хто ти, звідки ти, хто твої батьки, діди, де твоя земля, яка твоя історія? Щоб не згубитися, всередині народу знання передаються з покоління в покоління.

Але до другого Майдану, до революції і війни у мене було переконання, що все робилося для того, щоб всі ми, не лише кримські татари і українці, а всі — і на Сході, і на Заході, і на Півночі та Півдні країни — якомога менше знали один про одного.

Коли ти не знаєш людину, коли вона розмовляє іншою мовою, не обов’язково російською — це ж незрозуміло. А все, що незрозуміло, викликає настороження. Ще й засоби масової інформації “підігрівають”, нібито кримські татари намагаються відділити Крим і побудувати там халіфат з терористичними загонами. Хоча ніхто в житті тих загонів не бачив, але я особисто знаю декількох журналістів, які таке писали. Або що на Донбасі живуть усі російськомовні бандити, на Заході живуть якісь невідомі “бандеровцы”, які щодня мріють розпинати дітей і їсти рябчиків.

Коли людину лякають такими міфами, вона перестає замислюватися над тим, яка якість доріг, якими вона їздить, який рівень медицини, яка освіта. Коли живе в тяжкій праці і постійному страху, що поруч живуть небезпечні невідомі люди, залишається дуже мало простору для того, щоб зрозуміти: а де, власне, ти живеш? Що відбувається на вулиці, в державі, як живуть сусіди?

Була воля Всевишнього нам разом пройти випробування, війну, щоб ми врешті-решт почали цікавитися один одним, щоб українці народилися як політична нація.

На жаль, лише втрачаючи співвітчизників, ми зрозуміли, що нам треба спільно будувати нашу країну, у якій будуть мріяти і бажати жити наші діти. Зараз ми потроху йдемо цим шляхом, хоча це й нелегко.

Якщо говорити про демократію кримських татар, то в нас склалася унікальна ситуація: у Криму хана обирали. Вони всі були членами династії ханського роду Гиреїв, але якщо навіть ця посада переходила до сина чи до брата, то якщо народ його не сприймав, обирали іншого хана з династії.

— А зараз як? Хто лідер кримських татар?

— Звісна річ, моральним авторитетом для нас є Мустафа Джемілєв, який всім своїм життям є прикладом для кожного кримського татарина.

— Ви колись анонсували, що плануєте зняти фільм про події, коли Мустафу Джемілєва не пускали в Крим російські окупанти і тисячі людей пішли до кордону його зустрічати.

— Так, це сталося 3 травня 2014 року, коли його вчергове не пустили на Батьківщину. Сценарій потроху пишемо, у планах фільм є, називатися він буде “Один день”.

— Зрозуміло, що на державному рівні в Криму була Верховна Рада, у якій депутатами, в тому числі, були й ваші представники. Зараз у вас також є представники в українському парламенті. Що тоді являє собою Меджліс?

— Всією повнотою влади для кримських татар володіє Курултай. Це з’їзд обраних представників від всього народу. Потім Курултай обирає Меджліс, який виконує парламентську функцію. Зараз Меджліс також діє в Києві, проводить засідання. Вони носять більш соціальний характер, на них вирішуються також і культурні питання, і політичні.

Людина, яка хоче переламати через коліно власні традиції, власну громаду, принести сюди “чужий устав” — приречена на самознищення

Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров є депутатами Верховної Ради України, і вони є такими містками між бажаннями і проблемами нашого народу і центральною українською владою.

— Чи не буває у вас політичних суперечностей? Кримськотатарський народ єдиний у своїй позиції?

— Всі живі люди, тому, звичайна річ, іноді не обходиться без непростих емоційних обговорень, але до таких бійок, які відбуваються у Верховній Раді, звісно ж, ніколи не доходить.

— Діяльність Меджлісу і Курултаю, а також кримськотатарських політиків, очевидно, не носить такого публічного характеру, як у інших парламентарів та діячів…

— Мабуть, це теж не дуже добре, тому що Меджліс став офіційно признаним владою України зовсім нещодавно, і, думаю, слід збільшувати інформаційний простір, щоб було зрозуміло, що саме робить Меджліс. Але загальновідомо, що він є такою організацією, яка на всіх рівнях розповідає або пропонує вирішити ті або інші питання кримських татар. Наприклад, найголовніше питання — надання Криму статусу національно-територіальної автономії кримських татар у складі держави Україна. І це було б надзвичайно мотивуючою дією для людей, які мешкають на окупованій території. Якщо це було зроблено хоча б декілька років тому, напевно, і окупації Криму не сталося.

— Вам в’їзд до Криму закритий, це зрозуміло, ви публічна людина з патріотичною позицією. Але досить багато людей, які там залишилися, отримали російські паспорти. Вони були до цього змушені чи справді так цього хотіли? Як це розцінювати?

— Це дуже легко перевіряється. Давайте розподіляти: колаборацію, державну зраду з боку державних чиновників, силових органів, які там більше 90% залишились, зрадили присязі і працюють там. З військового контингенту, здається, 17 чи 18 тисяч теж або перейшли на бік ворога, або просто залишилися там жити. Отримання пенсії, вільне пересування, елементарно — школа, садочок. Деякі люди стверджують, що отримання цього “аусвайсу”, як під час фашистської окупації України, це є зрада.

Я, звісно, не хочу нікому бажати пережити те, що зараз відбувається в Криму з проукраїнськи налаштованими громадянами. Але хочу нагадати, що по офіційній статистиці, з двох мільйонів 300 тисяч населення десь півтора мільйони вважали себе росіянами, 600 тисяч — українцями і десь приблизно 350-400 тисяч — кримські татари, а решта — інші народи. У мене питання: ви знаєте, скільки українців вийшло під стіни Верховної Ради в Сімферополі 22 лютого 2014 року? Кримських татар вийшло 15 тисяч. І не більше 100 або 200 українців. Якщо ми порахуємо у відсотковому співвідношенні, у мене теж є дуже багато питань. Але не хочу ставити ці питання, я пропоную перегорнути сторінку і почати поважати право кожного жити в цій країні.

— Крим здали без бою, не давши можливості за нього воювати. Як з приводу гарячих точок на Сході?

– Іноді нам закидають: «А де ж ваші кримські татари? Чому вони не на фронті?». Так кажуть необізнані.

Кримські татари, які воюють, тому й невідомі, тому що їх родини зараз в Криму. Ви уявляєте собі, що буде з ними, якщо окупанти дізнаються? І ця необізнаність — це одна з величезних проблем нашого суспільства, коли ми не знаємо або не хочемо знати, хто винен, і розставляємо якісь свої маркери з власних домислів.

Кримських татар не було навіть у переліку народів, котрі мешкають на теренах Радянського Союзу

Так, держава Україна зробила багато для того, щоб кримські татари взагалі мали можливість повернутися до Криму. Але і нічого не зробила для того, щоб ми отримали свою батьківщину. І офіційно також. І я дуже вірю, що, принаймні, через такі трагічні події, які нас спіткали, через війну ми врешті-решт навчимося поважати кожного.

— Можливо, у вас є внутрішні відчуття, коли можна буде повернутися до Криму?

— Тоді, коли він буде звільнений. Дуже хочу, щоб це сталося якнайшвидше, але якщо бути реалістом, думаю, що років через 3-5.

— Крим забрали не лише у вас – тих, хто там жив, але і в усіх нас. В мене теж забрали Крим, я не зможу туди поїхати, поки там не з’явиться український прапор.

— Дякую, але ж ви добре знаєте, що є дуже багато таких людей, для яких зараз там не існує понять «війна», «анексія», «окупація»…

— Сподіватимемось, що таких все ж меншість…

Тут ми призупинили інтерв’ю, або радше розмову, аби зробити декілька фото — дуже вже гарно падало світло, і в сонячних променях вхід до Будинку Актора нагадував більше мечеть або старовинний кримський маєток.

Саме під час фотосесії до Ахтема підійшла жінка, яка, вочевидь, спостерігала за нами давно, вона підійшла з букетом троянд.

«Дякуємо вам за ваші фільми, вся наша родина вас любить!», — жінка подарувала Ахтему квіти, сфотографувалася з ним на телефон і щасливо побігла далі. Мені здалося, що він трохи зніяковів, хоча як актора театру його, напевно, часто обдаровують букетами, а можливо, зіграла природна скромність, притаманна цьому талановитому чоловікові.

—  Не можу вас не запитати про фільми з кримськими мотивами — «Хайтарма» і «Чужа молитва». Що вами керувало, коли ви знімали ці картини?

— Це і данина пам’яті моєму народу, і крик душі. Якщо говорити про фільм “Чужа молитва», то розповідь про його головну героїню — це є і пам’ятка нашим дітям, і вдячність батькам, дідам, бабусям за те, що вони зберегли своїх дітей і дбали про чужих. Вони дали життя нам і зробили все можливе, щоб ми змогли повернутися на батьківщину. Це одна з тих історій, які передаються з покоління в покоління.

Була воля Всевишнього нам разом пройти випробування, війну, щоб ми врешті-решт почали цікавитися один одним, щоб українці народилися як політична нація. На жаль, лише втрачаючи співвітчизників, ми зрозуміли, що нам треба спільно будувати нашу країну, у якій будуть мріяти і бажати жити наші діти

Мені відомо, що ваше дитинство пройшло не в Криму, ви народилися в депортації, в Узбекистані. Повернулися в Крим вже практично дорослим — в 16 років. Можете пригадати свої перші відчуття, перші дні на цій землі?

— Постійно чув про те, що Крим — це така собі «земля обітованна», скрізь пальми, море, люди в білих одежах… Але коли прилетів 11 липня 1989 року (вилітав з великого міжнародного аеропорту в місті Ташкент), то приземлився на малесенькому летовищі в Сімферополі, о четвертій ранку, вийшов — пальм немає, людей в білих одежах немає, моря немає, взагалі якийсь степ. Було дуже велике розчарування, а вже потім, через декілька днів мій двоюрідний брат повіз мене до Бахчисараю.

Мій батько залишив там завдаток, щоб придбати дім. І от ми під’їжджаємо до Бахчисараю, починається передгір’я, де росло багато лаванди, працював завод по виготовленню ароматичних масел з лаванди, троянд. У мене досі запах лаванди асоціюється з батьківщиною.  

— Чи є десь в Києві такий запах лаванди, як в Криму?

— Купую сушену або друзі з Криму привозять — у мене в домі постійно є лаванда.

Я і Ахтем неквапливо повернулися до Золотих воріт, біля яких у сквері вуличний музикант грав на саксофоні якусь надто східну мелодію. Було таке враження, що цей музикант прийшов сюди з тих лавандових полів Бахчисараю, аби створити для нашого інтерв’ю ефект присутності в Криму.

Якщо говорити про демократію кримських татар, то в нас склалася унікальна ситуація: у Криму хана — обирали

— Потім, коли побачив гори, місто, то зрозумів, чому батьки так багато мені розповідали про цю землю і чому так прагнули повернутися сюди: вона прекрасна, – продовжує Ахтем. – Я майже одразу вступив на акторський факультет і жив переважно вже у Сімферополі. Потім там залишився працювати, звідти поїхав на три роки навчатися на режисера в Київ. Але постійно повертався до Криму, і свою переддипломну і дипломну виставу «Бахчисарайський фонтан» поставив у нашому театрі в Сімферополі.

В цей момент на весь сквер пролунали оплески: глядачі дякували вуличному музиканту, а ми знову зробили паузу в розмові, щоб не руйнувати атмосферу.

— Про серіали в кінематографічному середовищі прийнято говорити як про щось менш вартісне. Ви ж не цураєтеся ролей у серіалах. Принаймні, дві стрічки я знаю, де ви граєте роль лікаря. Це якесь особливе ставлення до лікарів?

— Я знімався в серіалах, і це теж частина мого творчого життя, та завжди читаю сценарій і намагаюсь свою роботу зробити якнайкраще. Лікарів дуже поважаю, розпочинав зніматися в серіалі «Центральна лікарня», а потім мені запропонували зіграти хірурга військового шпиталю у стрічці «На лінії життя».

— Ваша дружина теж з мистецького середовища (продюсер Іванна Дядюра — прим. Ред.). Як виглядають ваші дні відпочинку?

— Я невибагливий, можу просто відпочивати, лежачи на дивані, і буде супер, якщо поряд будуть мої діти. Старшій доньці — 23 роки, середньому сину 14, молодшій доньці — 8 з половиною. Найстаршому сину від першого шлюбу — 28 років. Відзначаємо в родині всі свята…

У мене досі запах лаванди асоціюється з Батьківщиною

— Як вам було відчувати себе в ролі національного героя — Амет-Хана Султана у фільмі «Хайтарма»?

— Це було дуже важке рішення. Звісно, це була моя мрія, адже кожен кримськотатарський хлопчик знає, хто такий Амет-Хан Султан і мріє бути на нього схожим. А мені Всевишній подарував можливість знімати кіно, саме на підґрунті його історії побудований цей фільм.

Мій друг, він же і постановник цього фільму — Шевкет Сейдаметов — сказав: «Слухай, ти дуже схожий на Амет-Хана. Може, ти сам його зіграєш?». Я хоч так і не думав, але це підігріло мою акторську сторону. А коли ми були в музеї Амет-Хана Султана в Алупці і я став поряд з його портретом, щоб сфотографуватися, Шевкет був вражений.

Спитав, чи я не родич Амет-Хана. Я погодився. Хоча дуже добре розумів, яка це велика відповідальність — грати національного героя.

— У фільмі «Я с тобой», де ви граєте тренера, ваш персонаж сказав таку фразу: «Навіть якщо ти пропустиш удар, ти будеш готовий до наступного».

—  Так, співавтором сценарію і автором ідеї є майстер східних єдиноборств і це його фраза.

— Якщо перенести на наші реалії, то після всіх ударів ми — готові?

— Підніматися і йти далі? Так. Попри всі негаразди, попри таку трагічну ситуацію, що ми з кров’ю і з жертвами відмовляємося від усього радянського минулого, а наш «сусід» все одно хоче нас втримати у своїх «братських» обіймах, ми йдемо цим шляхом.

Держава починається не з Верховної Ради, не з Кабінету Міністрів, вона починається з твого власного будинку

В тому, що ми зможемо вистояти, не маю жодних сумнівів. Вміємо тримати удар, і навіть після шокуючого підступного удару у нас є сили піднятися, йти далі і давати відсіч.

— А ви колись плакали, переглядаючи власні фільми?

— Над деякими епізодами плакав, так. Глядачі теж інколи пишуть про це на моїй сторінці у Фейсбук, наприклад, один з них написав: «Я — чоловік, пройшов війну, вважав, що нічого в житті мене не зможе розчулити, але коли дивився фільм «Чужа молитва», з десятої хвилини плакав і не міг зупинитися».

Ми не ставили собі за мету, щоб всі плакали, але якщо людина може співчувати, якщо в неї є емпатія до чужого болю — це багато про що говорить. Про те, що є українці, яким не байдуже, які зробили власний вибір в бік загальнолюдських цінностей.

Не людина існує заради держави, а держава заради людини. І важливо, щоб кожен відчував себе частиною цілого. Держава ж починається не з Верховної Ради, не з Кабінету Міністрів, а з твого власного будинку, зі ставлення до оточуючих, до своєї країни, з вчинків, які ти робиш, до хабарів — які ти даєш або не даєш. Тому я гордий з того, що живу в цій країні, радію з того, що вірю, що врешті-решт у нас все буде добре.

АВТОР: Ірина БАСЕНКО

ФОТО: Іван ФОМІЧЕНКО, прес-служби FILM.UA Group

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии