Інтерв’ю з Оксаною Білозір журналіст глянцевого видання Persona.Top записала напередодні вшанування жертв голодоморів в Україні. Саме її голос ми чуємо в цей день під час звучання пісні “Свіча” на вірші поета Богдана Стельмаха та музику композитора Мирослава Скорика. Ця пісня – нагадування про страшні події в часи раннього СРСР, спонукання до участі у щорічній акції “Запали свічку”, започаткованій третім Президентом Віктором Ющенком для об’єднання українців цілого світу.

Ми поговорили про обмін полоненими, в якому безпосередньо брала участь наша співбесідниця, учасниця війни в Афганістані. Про те, як у сірій зоні та на лінії розмежування, за відсутності нормального медичного забезпечення, пораненим доводилося відрізати кінцівки, щоб уникнути гангрени та врятувати життя.

Також про те, чому Президент Петро Порошенко давно міг би ввести військовий стан, комендантську годину, а на війну українців відправляли б «пачками».

— Ваша діяльність за декілька останніх років перейшла в площину волонтерства — ЗМІ налічують 326 українських полонених, яких особисто ви змогли визволити з-під варти на окупованих територіях. Це правда? З чого все почалося?

— Я не дуже люблю про це говорити, це мої помічники стільки нарахували. В моїй команді, до речі, працює Гайде Різаєва — одна з полонянок. Вона кримсько-татарського походження, волонтерка. Випадково заїхала на ворожий блок-пост, вийшла з авто і вигукнула «Слава Україні!». Дуже довго була у мене в обмінних списках. Я не могла її забрати з полону, тому що треба було робити рівноцінний обмін — підшукати жінку. Чим я була ефективна в той момент, так це тим, що могла зайти в будь-який кабінет і звернутися з проханням пошукати, чи є десь ув’язнені за сепаратистські злочини і кого з них можна віддати на обмін.

І в обмін на Гайде ми знайшли дружину одного з керівників так званої влади «ЛНР». Вона була арештована і утримувалася в СІЗО за те, що у різний спосіб сприяла терористам. Не буду називати її прізвище, але після кількатижневих перемовин і мого перебування під охороною спецпідрозділу ми таки здійснили цей обмін.

— Де була Гайде в цей час?

— Вона утримувалась в СІЗО будівлі Луганського управління СБУ. Коли ми її забрали, вона передала всі прізвища наших полонених, а також інформацію, де вони сидять, і ми вже потім «ланцюжком» по одному почали і їх витягувати.

І в обмін на Гайде ми знайшли дружину одного з керівників так званої влади «ЛНР»

З того боку ніколи не говорили, хто в них є. Відрубували: «Кого ви хочете забрати?». І ми повинні були чітко сказати, кого. Легко віддавали лише тяжко поранених та хворих, особливо поранених в Іловайську, Донецькому аеропорту.

— І що було з ними далі? Ви їх привозили, відправляли додому, з ними проводили слідчі дії?

— Ми відвозили їх на «Луну» — в штаб неподалік Краматорська. Там колишніх полонених оглядали медики, але першим ділом вони милися і їли. Потім проходили бесіди з військовими керівниками та СБУ. Далі цивільних відвозили в Харків, де їх розбирали родичі, а військових передавали у їх частини.

Визволені були в такому стані, що навіть говорити не могли, і хоч ми за можливості брали з собою священика, вони були настільки пригнічені, що за всю дорогу до Краматорська їх навіть священику було важко розговорити. До речі, саме тоді почав набирати обертів капеланський рух, основу якого склали священики, які стали першими духівниками для наших воїнів.

— Як ви наважилися туди взагалі поїхати?

— Хоча на той час там вже була війна, я, як учасник бойових дій в Афганістані, не могла не відгукнутися, коли до мене звернулися з проханням про допомогу ветерани-афганці, які стали учасниками бойових дій на Донбасі. Мусила щось робити. Це були страшні дні: у сірій зоні та на лінії розмежування було багато поранених та покалічених — у тих умовах, де немає нормального медичного забезпечення, іноді доводилося відрізати їм кінцівки, щоб уникнути гангрени та врятувати життя.

Ми забирали таких людей в першу чергу, бо було дуже багато втрат з усіх сторін, тому тут не було ніякої політики, була лише гуманна місія — забрати і врятувати. Спочатку лише такими полоненими й мінялися — покаліченими, хворими, госпіталізованими…

Це була спільна праця зі Службою безпеки України. Я знаходила тих людей на тимчасово окупованих територіях, з ким можна було вести перемовини (багатьох із них уже немає в живих).

Могла приїхати в Харків, зупинялася в готелі обласного управління СБУ, тому що тоді (у 2014-му році) було небезпечно навіть по вулиці ходити.

— Як відбувався процес обміну?

— Приїжджає два автобуси з двох боків. Всі з автоматами, дула тримають догори, напруга — зашкалює. Якщо в когось навіть вухо зачухається і хоч хтось зробить порух зброєю — усе може зірватися.

Посередині стоїть купа преси: BBC, CNN, російські ЗМІ. Сепаратисти запрошували їх, щоб показати, що вони гуманні і відпускають полонених. Більш того, вони привозили журналістів у комфортабельних автобусах.

Я, як учасник бойових дій в Афганістані, не могла не відгукнутися, коли до мене звернулися з проханням про допомогу ветерани-афганці, які стали учасниками бойових дій на Донбасі

А в наших журналістів на початку не було навіть бажання їхати, і артисти не всі їдуть – багато хто згоден їхати лише туди, де безпечно. А там ми могли стояти в очікуванні під контролем сепаратистів годинами, і за цей час нас могли «розмазати по асфальту». Потім ще дві-три години тривав обмін. А це ж зима й у темряві когось запросто могли викрасти – там ти не прослідкуєш. Після того треба було дуже швидко виїхати з тієї зони, тому що і з нашої, і з їхньої сторони постійно велися обстріли.

— Чи є хтось серед тих полонених, яких обміняли, кого показували на так званому “параді” 9 травня 2014 року в окупованому Донецьку? Ми пам’ятаємо ті кадри, на яких замордованих чоловіків водили містом під радісні вигуки сепаратистів…

— Так, майже всіх їх ми вивели. Що вражає, то багато полонених – командири, офіцери, з яких там знущалися найбільше. Зрозуміло, що в основному це були зрілі чоловіки під 50 і більше років. Так от, ніхто з них не хотів виходити, поки не позабирають їхніх солдат — хлопчиків по 20-22 роки. Це було так зворушливо! Пригадую, як по одного полоненого вже дружина приїхала, розповідає, що діти чекають, батько хворіє, а він не йде, просить солдат в першу чергу забрати.

Або ще ситуація: зима, 22 градуси морозу, вони виходять з автобуса в футболках і легких спортивних штанях. Я питаю, навіщо їх привезли роздягненими, аж виявляється, що вони зняли з себе весь теплий одяг і віддали його тим, хто залишився в СІЗО.

— Зараз з’явилося багато фільмів про фронтову історію та події на Сході України. Чи ходите ви на такі фільми, чи цікавитеся?

— Не ходжу. Я могла, наприклад, побути там тиждень, а коли поверталася додому, то три дні сиділа в хаті і не могла вийти. Все дратувало: дорогі машини, ресторани, купи людей, які там веселяться, їдять, концертні зали, театри…

Сиділа вдома, бо мені здавалося, що якби йшла по вулиці, то заходила б в ті ресторани і казала: «Що ви робите? Там хлопці вмирають!». Хотілося за «барки» їх трясти.

Така реакція, з одного боку, закономірна, а з другого — це не нормально. Те, що поряд з війною до цих пір існує і мирне життя — це також наша велика місія. Тому що Президент Порошенко давно міг би ввести військовий стан, була б комендантська година, на війну б відправляли пачками і ніхто б ніде не сидів.

Але ми повинні були показати світові, що здатні розвиватися, впроваджувати реформи. Ми реально країна великого успіху! Незважаючи на психологічний стан, на пригнічене положення всередині країни, держава як система довела, що може одночасно вести війну і впроваджувати реформи. І нам вірять, нам довіряють, навколо нас об’єднуються…

— З чого ви зробили такі висновки?

— Я майже десять років працювала в Парламентській асамблеї Ради Європи — з 2002 по 2012 рік. Так от, в ПАРЄ щопівроку витягувалися на поверхню якісь проблемні питання по Україні — постійні докори, спроби висловити делегації недовіру, припинити членство (за вбивство журналістів, корупцію тощо).

Тобто, як я жартувала, на Україні відшліфовували свою політичну майстерність члени делегацій країн з розвиненою демократією, країн Європейського Союзу. Заробляли собі на нас політичні бали.

Якщо в когось навіть вухо зачухається і хоч хтось зробить порух зброєю — усе може зірватися

І щоб до кінця 2014 року сформувати коаліцію країн, які би повірили Україні, підтримали український народ — це неможливо уявити, бо бюрократія там сильніша, ніж у нас. Там для того, щоб по якомусь принциповому питанню вони з однієї позиції перейшли до іншої, потрібні десятиліття. І все-таки вони нарешті почули і сприйняли українську позицію. Бо спрацювала потужна харизма Петра Порошенка, його неймовірне відчуття відповідальності за країну: із задіянням усіх ресурсів української дипломатії йому вдалося сформувати світову проукраїнську коаліцію.

— Ви казали, що до волонтерства вас спонукали «афганці». Зараз погляди на війну в Афганістані змінилися. Військові, які йдуть воювати по найму в іншу країну без потреби захисту своєї землі, сприймаються неоднозначно. Вам не доводилося з ними обговорювати це?

— Коли Україна стала незалежною, то відкинула «афганців». Мовляв, інтернаціоналісти воювали за чужу державу і взагалі — хто вони такі? Так от я, як учасник війни в Афганістані, була тоді, на початку 90-х, серед тих, хто став на їх захист.

Ходила по ефірах і казала: «А ви де жили тоді?! В якій країні ви жили? Хіба їх хтось питався в тій країні?». Я бачила тих хлопчиків по 18-20 років, які сиділи там з от такими круглими очима й боялися вийти надвір — чужа земля, клімат, зовсім чужі люди. І купа зброї — справжня війна. Не можна до тих людей так відноситися, які свою місію виконали ще раз в незалежній Україні – зібралися, організувалися і пішли захищати свою землю.

…Заходжу на блок-пост і бачу людей віком, як мій тато. Знаю, скільки в мого тата було проблем — і їсти не все може, і здоров’я не те. А вони воюють! Чоловіки по 60 і навіть по 70 років пішли на війну — це «афганці». Сиділи там тихо, не претендували на якісь посади чи привілеї. Ці воїни — холодні, жорстокі і потужні були надійним тилом для наших молодих 25-ти річних хлопців, які командували взводом чи ротою. І зовсім не переймалися, що ними командує молодь.

— На сайті Міністерства культури розміщено перелік осіб, які створюють загрозу нацбезпеці. Коли востаннє його переглядала, там було 144 особи. Ви знайомилися з цим списком? Як вважаєте, він є доцільним?

— Майже кожного з того списку знаю, адже все-таки сорок років на сцені, колись був Радянський Союз — ми на одній сцені всі виступали. І правильно зробили. А що вони думають? Війна так само має свої правила. Не можна бути флюгером — і вашим, і нашим.

От до чого їм сюди їхати? Щоб прийшли хлопці з добробатів, які втратили своїх побратимів і поставили їм жорсткі питання? То краще заборонити їм в’їзд. З міркувань їхньої ж безпеки!

— Можливо, ви когось би рекомендували ще внести в той список?

— Ні, це не моя робота.

— Ви були Міністром культури в 2005 році. Україна тоді і зараз – це фактично дві різних країни. Що змінилося з того часу у культурному зрізі?

— Україна має дуже багато талановитих людей. Нові тенденції, які з’являються в нас, тут же вибухають успішними проектами. Просто не маємо такої інформаційної політики, яка б про це говорила, як говорять про боксерів, футболістів. А насправді в нас ціла когорта артистів, які грають спектаклі і в Парижі, і у Берліні, скрізь. Насправді ми дуже цікаві світові, ми з неординарним мисленням, музикою, яка базується на автентиці. Наша культура сягає багатьох тисячоліть.

Наприклад, давня народна пісня “Ой зелене жито, зелене…” — її ж ніхто не знав. Почула її в Афганістані у 86-му році, приїхала і почала виконувати. Хто сьогодні не знає цієї пісні? Вона стала частиною нашого культурного простору.

Або ж слова “А в тому саду чисто-метено і хрещатим барвінком заплетено, а в тому саду ніхто не бував, лиш молодий Андрієчко на дудочці грав…”. Це зі стародавньої пісні про Андрія Первозванного. Коли він приїхав і побачив нашу землю, то сказав пророчі слова. А ми чомусь забуваємо, що ми одна з небагатьох в світі країн, яка є апостольською. Що ця земля є освяченою одним із найулюбленіших учнів Ісуса Христа – Андрієм Первозванним. Є країни, де практично немає ніяких реліквій – клаптик моря, два термальних озера, і вони пишаються тим, що є супер-туристичною країною. А ми ходимо по таких шедеврах, по таких реліквіях, і повз нас це якось пролітає. Мабуть, ця приказка “Краще там, де нас нема” дуже міцно в українців вкорінилася.

— Ну, можливо, це з часом зміниться.

— Це вже міняється…

— От дивіться, в останні декілька років шалений бум на вишиванки. Раніше їх сприймали більше, як щось архаїчне або як сценічний одяг — у повсякденному житті не носили. Але чи не буде такого, що певні абсолютно дискредитовані особи, які вдягають їх і фотографуються у вишиванках, знову відіб’ють у людей повагу до них?

— Ні-ні! Чому, наприклад, індуси ходять в сарі? Тому що це їхня традиція. А вишиванка — наша традиція, і вона розквітає. Світові кутюр’є поробили свої колекції з вишиванковими мотивами і спричинили ажіотаж навколо вишиванки, заробивши купу грошей саме на українських вишивках, віночках.

До слова, вишиванки знову популяризувалися не через початок війни. Маємо також віддати належне Катерині Ющенко. Коли Віктор Ющенко став президентом, саме Катерина, яка була вихована в Америці, в українській школі, запровадила цю модну тенденцію в Україні.

Що вражає, то багато полонених – командири, офіцери, з яких там знущалися найбільше

Я ж одягала вишиванку все життя з величезною гордістю. Якщо ви переглянете мої кліпи, музичні фільми, починаючи з 82-го року, скрізь я була тільки у вишиванці.

Мені, звісно, казали: “Ой, що це за село якесь — все вишите!”, але якби ми тоді ті вишиті сорочки не одягали, то сьогодні б взагалі втратили цю традицію.

До речі, хочу сказати про рівень внутрішньої культури українців, бо українська нація, разом із зовнішньою красою, і внутрішньо дуже красива. Толерантне відношення один до одного, культ Мами, Сім’ї, Віри, потреба воцерковлення.

Сьогодні смішно це пригадувати, але коли за радянських часів я приїжджала до Києва, в палац “Україна”, то мені кидали в спину: “О, “прошу, перепрошую” приїхала”. Бо я говорила “прошу” або запитувала “Перепрошую, що ви сказали?”, а у відповідь трохи налякане: “Та нічьо, та нічьо”, бо їм здавалося, що зробили щось не те.

— Зараз на радіо і телебаченні запроваджено мовні квоти. Чи сприяють вони поширенню україномовного контенту? Бачимо, як за три роки в ефірі значно зросла присутність українських пісень. Розкажіть, які ваші нові пісні зараз можна почути?

— Скажу чесно — по ефірах своїх пісень не ношу. Є система шоу-бізнесу, і в нас нарешті вона починає вибудовуватися. Наприклад, я — співачка, у мене є продюсер. Я роблю продукт, мій продюсер несе його до промо чи PR-компанії і заключає контракт. Починаємо розкручувати продукт, щоб організувати тури, на яких заробляються гроші. Артист отримує, наприклад, 60 відсотків від прибутку, решту забирає продюсер, агенція.

З цієї системи я вийшла з 2002 року. Але не вийшла з мистецтва, тому що це моя місія. Зараз я сама по собі. Ще й через те, що до того часу, як вийшла з системи, вже відбулася. Подобається це комусь, чи ні, але я вже є – в історії, моє ім’я в «Золотій книзі», мої пісні крутяться по всьому світу. Отак раз! (клацає пальцями – Авт.) — і я вже роблю тур в Америці, в Канаді, де захочеться, та, на жаль, не маю на це часу.

Раз в рік можу дати великий ґранд-концерт в палаці “Україна”, щоб поставити планку, показати свій рівень, що я є — ось, будь ласка, тягніться.

Але зараз на першому місці політика, і моє мистецтво на війні. Коли видається вільний тиждень, то їду в АТО, в зону конфлікту, до людей і там безкоштовно працюю на концертах. Це навіть не концерти, а творчі зустрічі – багато розказую, їду на блок-пости співаю солдатам. Відчуваю свою місію в тому, щоб віддати своєму народові те, що він дав мені можливість стати тим, ким я сьогодні є.

— В сукупності ви маєте близько 12 років парламентського стажу. Лише за два з половиною роки роботи народним депутатом у цьому скликанні Верховної ради подали 42 законопроекти. Це досить висока активність, зважаючи ще й на те, що ви майже не пропускаєте пленарні засідання без поважних причин. Які з ваших ініціатив вважаєте найактуальнішими і найуспішнішими?

— Моє досягнення — це поправка до статті 7 Закону «Про освіту» щодо мови освітнього процесу. Вона була ледве проголосована. Комітет стверджував, що аби уникнути конфлікту, в законі слід якось розмити і розчинити державну мову, принаймні, все для цього робилося.

Розуміла, що депутати можуть підтримати, я виступила і переломила сесійну залу. Закон було проголосовано, і там чітко написано, що є державна мова — як прапор, як герб. І потрібно розуміти, що без неї немає держави, тому що державна мова — то один із компонентів самостійної держави.

Пригадую, як по одного полоненого вже дружина приїхала, розповідає, що діти чекають, батько хворіє, а він не йде, просить солдат в першу чергу забрати

З квотами вийшла приблизно така сама ситуація. Я так само встала і сказала, що зробимо так, щоб відкрити дорогу молодим українським виконавцям. Слово «квота» мені не подобалося, тому що квота має бути для іншомовної музики, але цей парламент був згоден лише на таку постановку питання, тому ми були змушені погодитися хоча б на це.

В результаті маємо не просто українську музику в ефірі — ми дали виконавцям старт до популярності в усьому світі.

Ще б відзначила ініційований мною законопроект щодо протидії булінгу, який прийнятий за основу і очікує на друге читання. Це дуже важливий закон, який покликаний створити систему захисту дітей від насилля, захистити гідність дитини.

— Наскільки тісно спілкуєтеся з президентом Петром Порошенком?

– Виключно в робочих моментах. Я сповідую і реалізую в українському парламенті ту саму політичну позицію, що і Президент Петро Порошенко. Президент висловлює свою позицію, як політик, а наш обов’язок, як депутатів фракції «Партії Блок Петра Порошенка» – забезпечити реалізацію тих реформ, які, в тому числі, є його зобов’язаннями перед Українським Народом.

— Але ви хрестили його дітей?!.

— Це зовсім інші речі! Я хрестила дітей не з Президентом, а із прекрасним українським політиком, який сформувався як особистість, як талановитий підприємець, що створив величезний, успішний бізнес. Цей бізнес знаходився не в офшорах, а у вигляді заводів і фабрик сплачував податки в бюджет, давав робочі місця тисячам українських громадян. Ми товаришували і товаришуємо нашими сім’ями, однак статус президента — це зовсім інше. У нього інші функції та завдання, і у мене – також.

— Ну, може, хоча б частину дозвілля разом проводите?

— Важко говорити про якесь дозвілля під час війни. У Президента надзвичайно великі обов’язки, і він настільки сильний «трудоголік», що я вражена його силою духу, вражена його відданістю статусу, який делегував йому народ. Він може бути вранці в одній частині країни, вдень – у протилежній, а ввечері – вже на іншому континенті.

Мушу сказати, що дуже часто до мене звертаються з цим питанням, і мені не комфортно на нього відповідати, бо інколи те, що я скажу, можуть так трансформувати, подати у такому вигляді, що я потім навіть не можу зрозуміти, звідки така фантазія. Часом журналісти по відношенню до мене були як кілери, в чому тільки не звинувачували, що я буцімто керівник секти… От якось сиділа, дивилася програму «Гроші», сміялася й плакала одночасно. А тоді думаю собі, невже я така крута, що «1+1» про мене одну зробив передачу на 40 хвилин!..

— Ваш син Андрій та невістка Лариса також депутати (місцевих рад). Ви підтримуєте їх у цьому?

— Це їх самостійний вибір і їхня відповідальність. Андрій — був депутатом Київради восьмого скликання, Лариса — депутат Вінницької обласної ради. Їм по 37 років, вони давно живуть своїм життям. Попереджала їх, що це тяжко. Ну от, наприклад, перед тим, як йти в політику, я багато працювала, щоб стати кимось, зробивши собі ім’я, яке і стало тим капіталом, що дав мені можливість бути в політиці. Для того, щоб успішно прийти в політику, потрібно спочатку тяжко працювати і вкласти свою хоч маленьку цеглинку у розбудову доброї справи, у розбудову своєї держави, бо без цього тебе ніхто не сприйматиме. Але важливо пам’ятати, щоб при такому життєвому виборі не страждали сім’я і діти.

— Але це ж постійна зайнятість, у них двоє дітей, коли відпочивати?

— Це їхнє життя, вони самі вибирають собі життєву дорогу. Наприклад, колись Андрій заявив, що хоче бути артистом. Він добре танцював, тож вивчив танець, я взяла його з собою на гастролі, і він зі мною виступав. А коли ми приїхали додому, виспалися і вранці сиділи за столом, Андрій сказав, що артистом більше бути не хоче: не сподобалося йому ночувати в холодних готелях і їздити в автобусах, поїздах, виступати в холодних залах. Каже мені: «Мамо, як це ти все життя так працюєш?».

І я була щаслива, що мені не довелося його відмовляти чи переконувати, а що він сам зрозумів, що сцена йому не підходить. Щоб потім ніколи в житті не дорікнув, що я йому не дозволила. Я дуже демократична, тому, якщо хочеш — роби, підтримаю, але відповідаєш сам. Або сама.

— Повернімося до теми президентів. Ви не з екранів телевізора бачили процес управління державою під керівництвом Віктора Ющенка та Петра Порошенка. Їх часто порівнюють. Що в них спільного?

— Петро Порошенко продовжив лінію, яку розпочав Віктор Ющенко. Бо ще Віктор Андрійович підняв питання ідентичності, того, що ми унікальний народ – не «раша». Але тоді не було війни…

Петро Олексійович же прийняв країну, коли була війна – це важливий фактор. І коли говорив, що зможемо закінчити війну за декілька днів… — ніхто не знав тоді, що Росія почне відправляти зброю, танки, війська, що у 21-му столітті одна з держав може порушити кордони іншої. Порушити засадниче правило і зайти на територію другої держави у центрі Європи! Президент не міг собі такого припустити, а ті місцеві сепаратисти, «ополченці» — звісно, їх можна було швидко поставити на місце в тій ситуації, в якій він прийняв країну. А вже потім, коли Росія пішла наступати, ми кинулися піднімати армію, шукати зброю. Танки стояли на заводі без двигунів, воювати не було чим.

Те, що поряд з війною до цих пір існує і мирне життя — це також наша велика місія

Що ще спільного між Порошенком і Ющенком — це реформи. Під час президентства Ющенка була напрацьована основа Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. Петро Порошенко брав участь у роботі над її підготовкою, як Міністр закордонних справ (у 2009-2010 р.) та Міністр економічного розвитку і торгівлі (у 2012 р.), а у червні 2014 року він підписав економічну частину угоди, що запустила зону вільної торгівлі та старт економічним реформам. Зробити таке під час війни — нереально, але це є фактом!

І безвізовий режим для воюючої країни – це також унікальний факт. Сьогодні ви можете купити квиток і полетіти в Прагу, Варшаву, Париж на вихідні.

От щойно повернулася з Мілану, і там дуже багато українців, скрізь чути українську мову, люди йдуть і говорять, скупляються в магазинах. Раніше чула там тільки російських олігархів, дружини й коханки яких з величезними пакетами виходили з крамниць. Тепер можна назбирати 500 євро — і світ перед нами відкритий. І все це ми отримали ведучи війну!

— Як гадаєте, ми таки сказали оте знамените президентське «остаточне прощавай» Росії, її культурі та менталітету?

— В якихось моментах — глобальних, політичних — ми це «прощавай» сказали. Президент забив останній цвях у труну гібридної війни і гібридної політики, бо інших варіантів тут бути не може. Але ми пішли далі і сьогодні можемо говорити про досягнення декларації про духовну незалежність України, здобуття власної української автокефальної незалежної церкви. Це місія, яку можна виконати раз на тисячу років, і Президент її виконав!

Але Росія нікуди від нас не дінеться, вона наш вічний сусід. Ми можемо двадцять разів сказати їй «прощавай», та нікуди не дінуться ті люди, які пов’язані стосунками, бізнесом, спогадами з цією державою. Колись, років через 20, вони вже не будуть керувати і впливати на ситуацію, а будуть тихенько сидіти вдома і дивитися, яку гарну країну збудували наші діти – і тоді все буде по-іншому.

Українська нація, разом із зовнішньою красою, і внутрішньо дуже красива. Толерантне відношення один до одного, культ Мами, Сім’ї, Віри, потреба воцерковлення

Ми рухаємося в напрямку формування великої української нації та цілісної європейської держави, і вороття в цьому рухові нема. Хіба би був якийсь серйозний реванш на парламентських виборах – це є великою небезпекою сьогодні. Хоча вірю, що виборці стали іншими і за це не проголосують. Президентські вибори дуже важливі, але ми повинні пам’ятати, що у нас парламентсько-президентська республіка. І якщо для Путіна – президента країни, що здійснила агресію по відношенню до нас, нашого ворога, Президент Петро Порошенко — людина №1, яку він ненавидить, то ми, українці, не повинні йому підігрувати. Їх 150 мільйонів. Нас всього 42. Але у нас є честь і гідність, яку потрібно відстоювати постійно.

— Нам треба миритися з Росією?

— З Росією нам треба вирівняти незалежні партнерські стосунки — це правда. Але не шляхом винищення або ігнорування людей і пролитої крові, і не шляхом здачі національних інтересів.

 

Автор: Ірина БАСЕНКО

Фото: Сергій ЛАВРУСЕНКО

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии