Банер зірвали, а питання лишилось: що стоїть за конфліктом Косова і України

Конфлікт навколо банера «Вільна Україна» у Приштині виявився глибшим, ніж просто місцевий політичний жест. Мер Приштини Перпарім Рама, відомий своїми амбіціями на національній арені, демонстративно прибрав 80-метрове полотно після того, як президент України Володимир Зеленський під час візиту до Белграда повторив незмінну позицію Києва про невизнання незалежності Косова. Свої дії мер пояснив тим, що жодна політика не може ґрунтуватися на приниженні косовської державності.

Реакція в Косові виявилася неоднорідною. Частина суспільства, включно з прихильниками мера, сприйняла слова Зеленського як зраду — адже Косово послідовно підтримувало Україну: долучалося до санкцій, надавало притулок українським журналістам, брало участь у підготовці військових та надсилало допомогу через Велику Британію. Водночас юристи та журналісти закликали не зривати прапор, а натомість вести переговори з Києвом, нагадуючи, що Україна й раніше не визнавала Косово, але це не заважало солідарності. Навіть в.о. міністра закордонних справ Косова Глаук Конюфца висловив жаль, але утримався від радикальних кроків.

За цим протистоянням проглядає чітка геополітична логіка. Для України Сербія є важливішим партнером, ніж Косово, — через постачання боєприпасів та потенційний вплив на позицію Москви. Президент Сербії Александар Вучич неодноразово давав зрозуміти, що не визнає анексію Криму в обмін на невизнання Косова. Така взаємна «повага до територіальної цілісності» фактично нав'язана Росією, яка використовує косовське питання як важіль тиску на Київ. Україна, захищаючи власні кордони, змушена балансувати між принципами та прагматизмом, що робить її заручницею балканської гри Кремля.

Парадокс ситуації в тому, що Косово має більше спільного з Україною, ніж з Кримом, попри путінські аналогії. Обидві країни виникли з руїн соціалістичних федерацій, зазнавали культурного та мовного гноблення, а їхні народи пережили депортації та війни. Історія косовських албанців, вигнаних Мілошевичем, дзеркально відображає долю кримських татар за Сталіна. Проте зараз Києву доводиться балансувати між підтримкою Приштини та потребою зберегти хоч якийсь канал комунікації з Белградом, що в умовах війни критично важливо.

Зняття банера — це симптом глибшої проблеми: нездатності Косова донести свої аргументи до Києва, з одного боку, та неготовності України до гнучкості в балканському питанні — з іншого. Поки обидві сторони залишаються заручниками власних історичних травм та політичних розрахунків, Росія продовжує використовувати цей конфлікт для розхитування регіону. Можливо, після війни Україна та Косово нарешті зможуть розгледіти одна одну без посередників, але до того часу такі інциденти, як із банером, лише гратимуть на руку Москві.