Чому справедливість для Путіна не може бути «гаазькою»

Минулої доби стало відомо про смерть у Гаазі Ратка Младича, засудженого за геноцид у Сребрениці. Його називали «сербським Шойгу»: він утілював військову силу режиму, що не зупинялася перед масовими вбивствами. Але сам факт того, як завершив життя Младич — у комфортній тюремній камері, під наглядом лікарів, на 84-му році, після шести років судового процесу, — змушує замислитися про ефективність міжнародного правосуддя.

Ключова проблема не в тому, чи постануть Путін, Шойгу чи Лавров перед судом. Питання глибше: чи здатна Гаага взагалі дати відповідь на злочини, які скоюються від імені цілої державної системи? Досвід балканських трибуналів свідчить: вони ловлять окремих виконавців, але не засуджують сам принцип, що породжує такі злочини. Тоталітаризм як спосіб організації суспільства залишається поза юрисдикцією — судять людей, а не системи.

Це не означає, що міжнародне право безсиле. Але його ресурси значною мірою вичерпані: процеси тривають роками, вироки не стають превентивним чинником, а самі засуджені часто доживають віку в умовах, недоступних їхнім жертвам. Україна, яка щодня стикається з наслідками російської агресії, не може дозволити собі розкіш сподіватися лише на повільні юридичні процедури.

Якщо ж говорити про максималістський підхід, то він полягає не в емоційних закликах до помсти, а у вимозі цивілізаційної безповоротності: тоталітаризм у будь-якому вигляді має бути визнаний неприйнятним для людства. Це довготривала мета, але саме з таких «надмірних» бажань формується майбутнє. Перемога України — необхідний крок, але не фінальна крапка. Справжня безпека можлива лише тоді, коли світ усвідомить: злочини проти людяності не мають терміну давності й не можуть бути спокутувані комфортним ув'язненням.