Листи через кордон: як родини тримають зв'язок із полоненими в РФ

Перший лист, який Світлана Шершньова із Запоріжжя написала сину в колонію за Уралом, не дійшов до адресата: цензор не пропустив текст, написаний українською. Жінці довелося пересісти за стіл і написати лист російською — мовою, якою вона востаннє користувалася понад 25 років тому, ще в школі. За її словами, відчуття було таке, ніби пише не вона, але син має впізнати почерк.

Між організаціями, що опікуються військовополоненими в Україні та РФ, існує негласна домовленість: українці пишуть своїм рідним лише російською, щоб спростити роботу цензорам у колоніях. Для родин це стає першим випробуванням на шляху до відновлення контакту. Однак головна проблема — не мова, а доставка. Офіційний канал через Національне інформаційне бюро (НІБ), створене 2022 року згідно з Женевською конвенцією, працює повільно: листи можуть іти місяцями або не доходити взагалі.

У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими визнають: люди, які повернулися з полону, часто кажуть, що отримували лише один лист за два роки, хоча родини писали щомісяця. Речник штабу Петро Яценко зазначає, що доходить дуже малий відсоток кореспонденції. Частину провини за це несуть російські установи, зокрема Російський Червоний Хрест, який, за свідченнями звільнених, не виявляє активності в пошуку полонених і не наполягає на перевірці умов їх утримання.

Через неефективність офіційних каналів родини звертаються до волонтерів, які мешкають у РФ або мають російське громадянство. Вони користуються тюремними електронними сервісами на кшталт «ФСИН-Письмо», куди завантажують скани листів, написаних від руки, щоб полонений упізнав почерк рідної людини. Ця система платна: бланк коштує 75 рублів, сторінка тексту — стільки ж, фото — 95 рублів. Російська держава таким чином заробляє навіть на листуванні в'язнів.

Ще одна перешкода — процедура, за якої полонений під час прибуття до колонії підписує документи, де може вказати, що не бажає, аби рідні знали про його місцеперебування. Як розповідає волонтерка Ольга, яка третій рік співпрацює з російськими посередниками, комусь таку відповідь «радять» дати наглядачі, за когось галочку ставлять самі, а дехто в стані стресу не розуміє, що підписує. Зняти це «закляття» майже неможливо — клопотання начальнику колонії зазвичай не дають результату.

Попри всі труднощі, родини продовжують писати. Світлана Шершньова розповідає, що в листах описує побутові дрібниці: квітне вишня у дворі, сестра закінчила школу, однокласниця вийшла заміж. Надсилає фото вівчарки сина. Полонені у відповідь питають про сім'ю, знайомих, урожай, пишуть, що «все нормально» — інакше цензура не пропустить лист, а сам бранець ризикує опинитися в карцері. Кожна така звістка, за словами волонтерів, допомагає в'язням виживати в нелюдських умовах, адже багато хто з них розпорошений по понад 300 колоніях і СІЗО, часто без статусу військовополоненого та без права на листування.

Повернення додому залишається головною надією. Родичі сподіваються, що поранених подадуть на обмін першими, і продовжують чекати. Для тих, хто за ґратами, лист із дому — це не просто папірець, а підтвердження, що їх не забули.