Санкції проти російської нафти як інструмент: чого США насправді хочуть від Китаю

Американський президент Дональд Трамп будував свою економічну програму на системі імпортних мит, які мали зібрати близько 500 мільярдів доларів для часткового покриття дефіциту федерального бюджету, що сягнув 2 трильйонів доларів. Автором цієї моделі вважають його економічного радника Стівена Міррена. Крім фіскальної функції, мита задумувалися як інструмент тиску на Китай і країни Глобального Півдня.

Однак цей механізм зазнав удару: Верховний суд США скасував низку запроваджених тарифів і зобов'язав казначейство повернути імпортерам 200 мільярдів доларів. У розпорядженні президента залишилися лише тимчасові інструменти — зазвичай до трьох місяців, частина з яких вимагає згоди Конгресу. Питання мит як елемента податкової системи належать до компетенції парламенту, тож постійний митний важіль насправді не в руках Білого дому.

Для довготривалого протистояння з Китаєм потрібен механізм, незалежний від рішень суду й парламенту. І перед переговорами з Сі Цзіньпіном Трампу важливо виглядати сильною фігурою з широким набором інструментів, а не президентом, чиї мита скасовує його ж Верховний суд. Тому тему тарифів вирішили «упакувати» в санкційну історію, розраховуючи на двопартійну підтримку в Палаті представників.

Демократи розуміли цей задум, але не могли голосувати проти «пекельних санкцій» напередодні виборів — їх би не зрозуміли власні виборці. У результаті Трамп отримав вигідну для себе конфігурацію: якщо демократи підтримують закон, він дістає найширший інструмент антикитайських санкцій без схвалення Конгресу і без ризику скасування в суді; якщо не підтримують — їх можна звинуватити в лицемірстві й таємній грі на користь Путіна. Поспіх також пояснюється тим, що новий склад Палати представників після виборів міг скластися не на користь республіканців, і демократи могли запропонувати свій варіант із більшими повноваженнями парламенту.

Ключовий контекст — візит Сі до США 23–25 вересня. Російську нафту купують переважно Китай, Туреччина й Індія, але основний обсяг припадає саме на Китай. Індія й Туреччина навряд чи чинитимуть серйозний опір, тоді як Пекін у контексті подій на Близькому Сході вже залежить від цих постачань. Водночас нафтове питання радше привід. Трамп, найімовірніше, не наполягатиме на повній відмові Китаю від російської нафти — від Пекіна потрібно дещо важливіше для США.

Ідеться про структурний дисбаланс американської промисловості: передові галузі (штучний інтелект, електроніка, авіація, космос) зростають, тоді як традиційні (автомобілебудування, хімія, перероблення) застрягають. Глобальний поділ праці влаштований так, що інноваційні ланки залишаються в США, а «брудні» виробництва переносять до країн Глобального Півдня, зокрема до Китаю. Америка не прагне самостійно проходити складний технологічний цикл видобування рідкоземельних металів, хоча відповідні проєкти вже запущені.

Така модель працює лише в умовах однополярного світу. Якщо ж Китай є суперником, віддавати йому виробництво основної лінійки комплектовання, споживчих і промислових товарів стає ризиковано. Тому завдання США — спонукати Китай відмовитися від глобальних амбіцій: претензій на лідерство у сфері штучного інтелекту, інвестицій у фундаментальну науку, інноваційних енергетичних проєктів і планів нової євразійської реальності — та повернути КНР до ролі «глобальної мануфактури». Для цього потрібен потужний довгостроковий важіль і кілька пристойних приводів.

Отже, санкційний закон варто розглядати не як спробу будь-що перекрити російську нафту, а як інструмент, яким Вашингтон намагається вибудувати довгу гру проти Пекіна. Для України це означає, що тиск на російський енергетичний експорт залишатиметься предметом торгу між великими гравцями, а не самостійною метою.