Курили як сигнал Китаю: чому візит Путіна — це демонстрація слабкості

Візит російського лідера на Ітуруп збігся з черговим витком напруги у відносинах із Токіо. Заступник голови Ради безпеки РФ Дмитро Медведєв заявив, що Курили «були, є і залишаться російською землею», а тих, хто з цим не згоден, чекають «жахливі наслідки». Формально ці заяви адресовані Японії, яка досі вважає чотири острови своїми північними територіями, але реальний адресат може бути зовсім іншим.

Росія окупувала Курили після Другої світової війни, депортувавши місцеве населення. Мирний договір між Москвою і Токіо так і не був підписаний, а 2022 року Росія взагалі вийшла з переговорів, скасувала безвізовий режим для японців і припинила діалог про спільну господарську діяльність. Тепер Кремль намагається представити окупацію як «історичну реальність» — схема, добре знайома українцям, які чотири роки протистоять російській агресії.

Експерти звертають увагу: візит Путіна відбувається напередодні переговорів президента США Дональда Трампа з китайським лідером Сі Цзіньпіном. Для Москви критично важливо, щоб Пекін не змінив позицію щодо війни проти України. Тож демонстративна провокація Японії — це сигнал Пекіну: у Росії і Китаю є спільні суперники, і Москва все ще може бути корисною. Як зазначають політологи, у цій конструкції вже не Китай намагається догодити Росії, а навпаки — Путін шукає прихильності Сі Цзіньпіна.

Ця поїздка наочно показує трансформацію ролі Москви. Роками Кремль продавав образ Росії як окремого центру сили, здатного балансувати між Вашингтоном і Пекіном. Але нинішня поведінка, за оцінками аналітиків, радше демонструє васальну залежність від Китаю. Щоб довести незалежність, Путін провокує головного регіонального суперника Пекіна; щоб показати суб'єктність — намагається довести власну корисність. Погрози Медведєва вписуються в цю ж картину: що менше реального впливу залишається в Москви, то гучнішими стають її заяви.

По суті, візит на Ітуруп і риторика про «жахливі наслідки» — це вистава для кількох глядачів одночасно. Японія має побачити, що Росія її не боїться; США — що Москва здатна створювати проблеми в Азії; російська аудиторія — що Путін залишається великим гравцем. Але головний глядач — Китай, якому намагаються довести, що Росія ще потрібна. Парадокс у тому, що чим більше Кремлю доводиться вдаватися до таких демонстрацій, тим очевиднішим стає брак реальної сили. У Путіна залишається дедалі менше хороших варіантів, і саме тому він так наполегливо намагається переконати всіх у протилежному.