Переговори з Росією: що має змінитися, аби Кремль сів за стіл

Питання про те, коли Росія погодиться на переговори, зазвичай зводять до накопичення втрат. Однак історія показує: конфлікти завершуються, коли сторона перестає розраховувати на покращення свого становища у майбутньому. Поки обидві сторони вірять, що час грає на них, діалог лишається лише тактичною паузою.

Перший індикатор — ситуація на фронті. За даними аналітиків, у липні російські війська просунулися на 37,85 квадратного кілометра, що в середньому становить 1,22 кілометра на добу. Рік тому цей показник був учетверо більшим — 455,74 квадратного кілометра. Ознак того, що Кремль здатен різко прискорити темпи, немає. Для Москви це означає, що швидкого прориву не буде, а виштовхування по кілометру на добу робить навіть Донеччину багаторічним проєктом. Додатково скорочується і людський ресурс: у першому кварталі контракт із армією підписали близько 70,5 тисячі осіб — приблизно 800 на добу, що є найнижчим темпом із початку 2024 року.

Другий фактор — фінанси. Дефіцит федерального бюджету Росії перевищив шість трильйонів рублів уже за п'ять місяців, хоча на весь рік планували 3,8 трильйона. Бюджет розраховувався з розрахунку 59 доларів за барель Urals і 92 рублів за долар, але реальні показники виявилися нижчими — 54,2 долара та 78,2 рубля. Міцний рубль з'їдає рублеву виручку так само, як і дешева нафта. Ліквідна частина Фонду національного добробуту скоротилася з приблизно 113 мільярдів доларів у 2022 році до 52 мільярдів, і це переважно юані та золото. Водночас у липні Росія вперше за рік зафіксувала профіцит бюджету. Це не обвал, а звуження коридору можливостей: платити ще є чим, але кожен наступний вибір коштує дорожче.

Третій чинник — політичний календар Заходу. Третього листопада у США відбудуться проміжні вибори, на яких переобиратимуть усі 435 місць Палати представників і третину Сенату. Кремль за чверть століття навчився чекати чужих виборів: поки в календарі є дата, після якої розклад може змінитися на його користь, поспішати немає сенсу. Із цього випливає неприємний висновок: у Росії є не два, а три варіанти — перемога, поразка і заморозка. Останній найдешевший: зафіксувати лінію фронту, зберегти армію, перечекати політичні цикли й повернутися до питання за кілька років із іншої позиції.

Зрушити очікування Москви можуть не окремі удари чи пакети санкцій, а їхня безперервність. Коли темпи просування не відновлюються два квартали поспіль, коли санкційний контур замикається на конкретних постачальниках комплектуючих, коли уражено близько чверті нафтопереробних потужностей, а дизель усередині країни дорожчає більш ніж на сорок відсотків за кілька місяців — горизонт планування Кремля починає стискатися. Ухвалений Сенатом США санкційний закон (86 голосів проти 12) цінний тим, що переводить тиск із режиму разових рішень у постійну рамку.

Водночас економічний тиск не автоматично перетворюється на менше ракет. За тиждень Україна зазнала ударів приблизно 1900 дронами, майже 1600 керованими авіабомбами та 144 ракетами, що зачепили шістнадцять регіонів. Між «у них закінчуються гроші» і «у них закінчуються ракети» лежить рік-півтора роботи з ланцюжками постачання. Ті, хто чекає прямої залежності, розчаруються.

Наприкінці липня президент Зеленський окреслив розклад: Трамп хоче, європейці хочуть, Путін не хоче, а Україна щодня пропонує зупинити вогонь бодай тимчасово, щоб дати дипломатам вікно. Це фіксація авторства відмови — вона визначає, кого треба переконувати і на кого лягає ціна затягування.

Готовність Кремля до розмови — не погода, яку лишається чекати. Це похідна від трьох вимірюваних речей: чи втримається темп просування російських військ, чи дійде санкційний закон до підпису, і чи вистачить Україні людей, грошей та перехоплювачів, щоб дотягнути до листопада без провалів. Якщо складеться все три, Москва підійде до зими без жодної точки в календарі, на яку варто чекати. Це і є момент, коли держави починають говорити всерйоз. Якщо ні — переговори теж будуть, але на їхніх умовах і в їхньому темпі.