Саміт Трампа і Сі: чому зустріч важлива, але прориву від неї не буде

Запланований на найближчі тижні саміт президента США Дональда Трампа з лідером Китаю Сі Цзіньпіном у Вашингтоні довго залишався під питанням через напруженість навколо Тайваню, яка змусила Пекін пригрозити скасуванням зустрічі. Навіть якщо цю перешкоду вдасться подолати, очікувати від саміту багато не варто. Як зазначає оглядач Алан Бітті, його справжнє значення полягає в іншому: показати, що відносини двох найбільших економік світу лишаються достатньо робочими, аби такі зустрічі взагалі були можливими.

Взаємна недовіра та прагнення кожної зі сторін здобути стратегічну перевагу суттєво обмежують те, чого можна досягти. Відносини Трампа та Сі зазвичай описують як засновані на взаємній вигоді, а не на принципах, але навіть це визначення неточне. Будь-яка домовленість між ними може бути розмита або порушена, а єдина реальна угода — це баланс і утримання від ескалації через страх взаємного знищення. Найліпше, що можна сказати зараз, — цей баланс поки що зберігається. Риторика Трампа щодо Китаю і самого Сі змінилася з агресивної на захоплену.

Остання їхня зустріч відбулася в Пекіні в травні, а ключові переговори — у Південній Кореї минулого жовтня. Тоді Трамп відмовився від додаткових мит на китайські товари в обмін на пом'якшення експортного контролю над рідкісноземельними мінералами, у якій Пекін вибудував майже монополію. Формально Сі погодився на пом'якшення до листопада цього року, але на практиці Китай увесь цей час тримає ситуацію під контролем: експорт рідкісноземельних елементів останніми місяцями скорочується, а китайські виробники побоюються продавати продукцію до США. У червні Пекін додав дві американські компанії з цієї сфери до свого списку експортного контролю, ускладнивши спроби Вашингтона створити власні ланцюги постачання.

Сі добре усвідомлює, що може відмовлятися від угод як прояв сили, тоді як Трамп відомий примхливістю — і, як підтверджує приклад Канади, жодна домовленість не витримує його руйнівних рішень. Насправді геоекономічне суперництво розгортається не як «повітряна війна» між лідерами, а як «рукопашний бій на землі»: обидві сторони будують ланцюги постачання та розробляють технології, щоб захиститися від тиску суперника. Китай своїми попереджувальними пострілами «зброєю рідкісноземельних металів» нагадує Вашингтону, що США ще далеко до власних можливостей у цій сфері. Водночас Пекін підштовхує свою промисловість наздогнати Америку в напівпровідниках, але поки що відстає від США та їхніх союзників.

Саме тому угода щодо регулювання штучного інтелекту, одна з тем саміту, навряд чи вийде за межі налагодження двостороннього діалогу. Трамп уже показав, що його не цікавить обмеження цієї потенційно руйнівної технології — йдеться радше про домінування США в цій сфері. Саміти мають сенс лише тоді, коли сторони діють добросовісно й прагнуть взаємовигідного результату.

Зустріч Трампа та Сі — це все ж добра новина: поки вони ведуть переговори, менша ймовірність того, що відносини США та Китаю раптово переростуть у повномасштабну торговельну війну або щось гірше. Шлях до візиту Сі до Америки виявився складнішим, ніж сподівався Пекін: за кілька тижнів до поїздки обидві економіки відновили «обмін санкціями». Саміт розглядають як шанс урегулювати суперечки щодо штучного інтелекту, продовжити торговельне перемир'я, досягнуте торік у жовтні, і закріпити те, що сторони назвали епохою «конструктивної стратегічної стабільності» після візиту Трампа до Пекіна в травні. Втім, навіть трактування цього терміна у Вашингтоні та Пекіні різниться: минулого місяця міністр закордонних справ Китаю Ван Ї під час зустрічі з американським послом натякнув на ускладнення у відносинах, підкресливши, що напруженість між сторонами зберігається.

Тож після саміту Трамп і Сі не вийдуть із готовими рішеннями, здатними визначити правила для світу, сповненого невизначеності та страху. Найреалістичніший результат — збереження крихкого балансу, який утримує обидві держави від подальшої ескалації.