Візит Зеленського в Сербію: сигнал Заходу чи гра Вучича?

Рішення сербського лідера прийняти українського президента порушує політичне табу, адже Белград досі утримується від приєднання до санкцій проти Росії. Вучич публічно наголосив, що Сербія не змінюватиме своєї політики щодо Москви, проте сам факт зустрічі свідчить про готовність до ширшого діалогу. Для Белграда це можливість продемонструвати Заходу відкритість до співпраці, особливо на тлі багаторічного глухого кута в переговорах про вступ до ЄС.

Сербія є кандидатом на членство в Євросоюзі з 2012 року, але Брюссель постійно критикує її через проблеми з верховенством права, невирішене косовське питання та відмову приєднуватися до антиросійських санкцій. Україна ж, отримавши статус кандидата на десять років пізніше, значно випередила Сербію за темпами реформ. Тому зустріч із Зеленським може стати для Вучича інструментом тиску на ЄС та сигналом про готовність до більшої євроінтеграції.

Окремим важливим чинником є позиція Києва щодо Косова — Україна не визнає незалежність цієї території, що Вучич відверто схвалює. Крім того, попри публічну близькість до Москви, Сербія де-факто роками постачає Україні боєприпаси через треті країни. Серед можливих тем переговорів називають спільне виробництво безпілотників за участю Об'єднаних Арабських Еміратів, угоду про вільну торгівлю та співпрацю в енергетиці.

Втім, прийом Зеленського не означає розриву Сербії з Росією. Белград критично залежить від російського газу та підтримки Москви в косовському питанні, адже Росія вето в Раді Безпеки ООН блокує міжнародне визнання самопроголошеної республіки. Найбільше занепокоєння ця зустріч, вочевидь, викликала саме в Кремлі, оскільки Києву вдалося посягнути на традиційну сферу впливу Росії на Балканах.

Підсумовуючи, візит Зеленського до Белграда — це не лише символічна перемога України, але й прагматичний крок сербського керівництва, яке намагається розширити свій простір для маневру між Заходом і Москвою. Для України це ще один канал діалогу та потенційної співпраці, для Сербії — можливість прискорити євроінтеграцію, а для Росії — стратегічна неприємність, що засвідчує втрату монопольного впливу на Балканах.