Корупція як зброя: чому внутрішня слабкість України працює на Путіна

Історія з фінансуванням післявесільних гулянь Дональда Трампа-молодшого, яке приписують людині на ім'я Умар Кремльов, у США залишилася майже без наслідків. Генеральний прокурор Тодд Бланш на запитання журналістів відповів, що не розуміє, що саме має розслідувати, а директор ФБР Кеш Патель заявив, що не знайомий із відповідною інформацією. Сам президент, Меланія Трамп та Ерік Трамп окремо заперечили будь-яке знайомство з цією особою.

Цей епізод має значення не стільки сам собою, скільки як індикатор. У країні, яка перебуває у стані війни з Іраном, де Росія надає Тегерану військово-технічну допомогу, а американські бази зазнають ударів зброєю, вдосконаленою на основі російських технологій, питання про походження грошей у близькому оточенні влади виглядає особливо чутливим. Особливо напередодні проміжних виборів, на яких Республіканська партія, повністю підпорядкована Трампу, має слабкі позиції. Але навіть на тлі цих обставин ні прокуратура, ні спецслужби не демонструють зацікавленості в розслідуванні.

Для України ця історія резонує не випадково. Тут її аналогом є ситуація навколо Максима Микитася — фігури, яку чимало спостерігачів називають уособленням української корупції. Замість того щоб з'ясовувати обставини його зв'язків з Офісом президента, правоохоронці взялися за тих, хто ці зв'язки досліджував. Сам генеральний прокурор згодом опинився під слідством, отримав тиждень на збори й виїхав до Парижа. Питання про те, які документи й домовленості він вивіз із собою, залишається відкритим.

Головний висновок тут не в тому, що стався черговий скандал. Він у тому, що ця історія не повідомила нічого принципово нового про устрій української держави. Схожі механізми працювали за різних президентів і різних прокурорів — і саме ця повторюваність є проблемою. До неї додається воєнний стан, який лише посилює всі наявні слабкості. Проголошувати курс на розрив із Москвою, користуючись тими самими управлінськими практиками, які цю Москву влаштовують, — суперечність, яку неможливо замовчати. І цю слабкість у Кремлі бачать, вона додає впевненості у продовженні війни.

Зазвичай такі речі пояснюють інституційною незрілістю. Але приклад США показує, що справа не лише в інституціях. Там сталося інше — змінилися уявлення про пристойність. Те, що раніше вважалося неприйнятним і викликало обурення, сьогодні сприймається як звичайний новинний епізод. Люди поступово перестають реагувати на те, що мало б викликати реакцію.

Україні варто було б не потрапляти в цей тренд. Країну і без того намагаються знищити — і допомагати цьому власною непрозорістю означає працювати проти себе ж.