Рік потому: що лишилося від «духу Анкориджа» і чого чекати Україні

15 серпня 2025 року президент Росії, якого Міжнародний кримінальний суд розшукує вже понад два роки, отримав у США прийом, що суперечив усім попереднім дипломатичним практикам Заходу: червона доріжка, спільне фото на рівних із господарем Білого дому. України в Анкориджі не було, а сам саміт не завершився ані перемир'ям, ані мирним договором. Проте головний ефект виявився символічним: Путін повернувся до міжнародної гри без жодних поступок, а рік потому Москва навіть подала заявку на реєстрацію парфумів під назвою «Spirit of Anchorage» — іронічне відображення того, що від «угоди» лишився лише запах, а не зміст.

Питання, яке сьогодні турбує Київ, полягає не в тому, чи змінив Трамп свою позицію щодо Путіна на користь Зеленського — відповідь очевидна. Ключове інше: що саме може запропонувати кожна сторона президенту, який мислить виключно категоріями угод. Москва має нафту, газ, арктичні проєкти на 12 трильйонів доларів і геополітичні важелі. Київ — перевірені в бою технології, дані з поля бою та інноваційний цикл, якого бракує навіть американській оборонній промисловості. Проте корисність — не те саме, що відданість, і плутати ці поняття небезпечно.

Україна вже зробила крок у бік інтеграції в американську оборонну екосистему: шість українських виробників дронів приєдналися до програми Пентагону «Drone Dominance», у межах якої їхні системи випробовуватимуть на відповідність стандартам США. Планується спільне виробництво, зокрема будівництво заводу на американській території. Україна обіцяє виготовити 6–7 мільйонів малих ударних дронів у 2026 році, а Пентагон замовить щонайменше 200 тисяч одиниць до лютого 2027 року в межах програми вартістю 1,1 мільярда доларів. Це створює практичну взаємозалежність, але не гарантує стратегічної підтримки: Україна стає ціннішою для Трампа, проте не безпечнішою.

Показово, що попри активізацію співпраці, адміністрація Трампа не демонструє жодної «проукраїнської» позиції. Як зазначають аналітики, зовнішня політика цього президента проста — він шукає угоду, яку можна підписати та назвати своїм ім'ям, бажано з перспективою Нобелівської премії миру. Стабільність, дотримання домовленостей чи тривалий мирний процес — другорядні. Це підтверджує і власне визнання Трампа, що анкориджська зустріч не була успішною: жодного прогресу з ініціатив, запропонованих російською стороною, не досягнуто.

Через рік після саміту ситуація залишається такою ж невизначеною. Росія стикається з новими санкціями, її партнери — з митами, але Україна може увійти в найскладнішу зиму війни без належної протиракетної оборони. Стратегічного плану щодо реалізації мирної угоди в Білого дому немає, а тиск на обидві сторони з метою швидкого досягнення домовленості лише зростає. Питання в тому, чи зможе Київ перетворити свою корисність на реальні гарантії безпеки, поки Вашингтон шукає чергову «угоду століття».