Закон Грема: що новий важіль США означає для російської нафти

Американський Конгрес ухвалив Закон Ліндсі Грема про санкції проти Росії та Ірану. Документ суттєво розширює санкційний інструментарій Вашингтона: президент отримує право вводити тарифи до 100% на товари з тих країн, які залишаються найбільшими покупцями російської нафти й газу. Водночас юридичний інструмент — це ще не результат. Закон не є нафтовим ембарго і не означає, що вже наступного дня Китай чи Індія відмовляться від російської сировини.

Механізм, прописаний у розділі 113, працює так. Під вторинні тарифи потрапляють країни, які продовжують купувати російську нафту після набуття законом чинності та одночасно входять до п'ятірки найбільших імпортерів за фізичним обсягом за попередні 12 місяців. Кожні 180 днів Офіс торгового представника США разом із Держдепом і Міністерством енергетики має перераховувати цей перелік. Ставка не обов'язково сягає 100%: президент має діапазон від нуля до максимуму і може змінювати її залежно від того, чи зробила країна «суттєві кроки» для скорочення закупівель. Фактично це система торгу: скорочуєш закупівлі — отримуєш нижчий тариф або виняток, не скорочуєш — ризикуєш доступом усього свого експорту до американського ринку. Це значно серйозніше за санкції проти окремого танкера чи трейдера, але водночас означає, що майже все залежить від дипломатії.

І тут постає головна складність: п'ять найбільших покупців дуже різні. Китай та Індія беруть російську нафту мільйонами барелів на добу. В Індії у серпні імпорт становив близько 1,87 млн барелів на добу після рекордних 2,79 млн у липні. Далі масштаб падає в рази: Туреччина у 2025 році купувала близько 317 тис. барелів на добу — 47% усього її нафтового імпорту, Угорщина та Словаччина — приблизно по 100 тис., Азербайджан — близько 30 тис. Для малих покупців замінити російську нафту цілком реально. Угорщина й Словаччина вже після припинення поставок у січні переходили на морські маршрути через хорватський Omišalj і трубопровід Adria/JANAF, чия потужність — близько 15 млн тонн на рік — перевищує сумарні потреби обох країн. Для Азербайджану питання ще простіше: він сам великий виробник і може замістити дешевшу Urals власною або казахстанською нафтою. Тобто щодо малих покупців Вашингтон має сильну позицію.

З Індією ситуація принципово інша, і причина — не в самому законі, а в стані світового ринку. Американо-іранська війна триває вже сьомий місяць: Ормуз працює з перебоями, близькосхідний видобуток скоротився, світові запаси впали більш ніж на 500 млн барелів, а Brent перевищував $100. Саме Близький Схід був природною альтернативою для індійських НПЗ, і тепер ця альтернатива стала дефіцитнішою, дорожчою та логістично ризикованішою. Серпневий досвід це підтвердив: коли доступність російської нафти впала з 2,79 до 1,87 млн барелів на добу, Делі не зміг просто докупити відсутні 900 тис. десь іще — загальний імпорт нафти просів до 4,17 млн барелів на добу, найнижчого рівня від початку війни. Витрати на імпорт у серпні сягнули $16,69 млрд, на 25,8% більше, ніж рік тому. Тож перша реакція Делі — не «припиняємо закупівлі», а заяви про енергетичну безпеку та потребу переговорів із США.

Китай — ще складніший випадок, бо має більший запас міцності. Власний видобуток у серпні — 4,34 млн барелів на добу, запаси оцінюються приблизно у 1,23 млрд барелів, і лише за серпень країна покривала дефіцит пропозиції відбором із запасів на рівні близько 640 тис. барелів на добу. Пекін уже скуповує альтернативну нафту в Канаді, Західній Африці та Латинській Америці, але конкуренція за ці барелі підняла премії окремих африканських сортів до $22 понад Brent. Головне ж — під час кризи в Перській затоці російська нафта набула для Китаю стратегічної цінності: ESPO з Козьміно йде напряму через Тихий океан, частина поставок — трубопроводами зі Східного Сибіру, і ні Ормуз, ні Суец їм не потрібні. Цього літа сталося протилежне тому, чого прагне закон: Sinopec збільшив закупівлі російського ESPO, щоб компенсувати втрату близькосхідних поставок — за оцінками, додатково на 241–320 тис. барелів на добу в липні–вересні.

Окрема інтрига — Туреччина. Розділ 113 говорить про п'ять найбільших імпортерів за фізичним обсягом, і за цією логікою Анкару важко не помітити: 317 тис. барелів на добу проти приблизно 100 тис. в Угорщини та Словаччини й 30 тис. в Азербайджану. Водночас у липневих поясненнях розробників нової версії закону фігурували Китай, Індія, Словаччина, Угорщина та Азербайджан. Сам закон країн не називає — остаточне визначення за Офісом торгового представника США. Якщо Анкара потрапить до п'ятірки, Вашингтон отримає ще один сильний важіль; якщо ні — цікаво буде побачити методологію, яка залишить поза списком країну, що купує в Росії в кілька разів більше, ніж Угорщина чи Словаччина.

Підсумок простий: Закон Грема — не чарівна кнопка, яка перекриває російський нафтовий експорт, а важіль. Для малих покупців він потенційно дуже ефективний, для великих — сумнівний. Закон створює погрозу, а перетворити її на реальне скорочення російських нафтових доходів має американська дипломатія.